2 травня.
Приблизно 04:50 моє тіло починає труситися від холоду, а очі відкриватися від нестерпного дискомфотру спаня в одній закінченій позі. Я не відчуваю лівої ноги і нестерпно заніміла шия. Все тіло пронизує холодом до кісток і кожної клітини мого тіла. Збоку на всі свої сили храпе Дігер і Шнурок, звуки які вони видають своїм ротом скоріше схожі на звуки горили в шлюбний період ніж на звичайний сон пересічної людини. Я перевернувся на бік і ще сильніше вкрився своїм зеленим одіялом ( хоч і це мало що мені допомогло). Від аромату трясовини і ранкової прохолоди було ніяково і мої повіки знову закрилися. Я заснув.
Не пам’ятаю яка година але точно пам’ятаю слова “Сотня збірка!!”. Ми зірвалися як ніби почалася війна. Нерозуміня того що робиться навколи мене вбивало. Хаосне збираня і взуваня берців палатку розривало на куски. І тут чути ” Три, два, один, ШВИДШЕ!!” Ми встигли. Стоїмо в дволаві. Перед нами провід і соний Звіробій ( там всі соними були по правді, Байракові прийшлося бити по лиці щоб він прийшов до тями і проснувся).
Сотений приніс новини, наш табір знайдено і на нас хвилина на хвилину можуть напасти. Я зашнуровкю свого останього берца, хтось засинає, хтось сміється, а хто взагалі ще спить в палатці мертвим сном. Чути слова ” Спочинь” і ми розійшлися. Ми мали привести себе в нормальий стан. Вмитися не вийшло і зуби почистити теж, так як з водою були проблеми. Ми намагалися прибрати в палатці і хоч якось зігрітися.
Цю всю метошню розірвали слова ” Алярм” ( означає тривога з французької). Всі зірвалися і побігли в стрій. хто в чому і як хто, у всіх мабуть почався маленький мандраж. До влади прийшла тишина і тяжке диханя бійців.Провід був не дуже задоволений так як ми довго збиралися. Та на наше щастя це була перевірка нашої бойової готовності. Нас розпустили.
Сніданок. Ніколи не забуду гречку з кількою в томаті, специфіку смакових поєднань не передати словами. Ми помолилися і поїли. Тоді певна метушня, миття посуду чи банальне протераня і ми побачели що зварили чаю. Черга як за ковбасою в 70-х роках сформувалася за декілька секунд. Смак чаю незабутній. Терпкість кіпяченої води з болота і аромат різних чаїв просто приводили до божевілля смакові рецептори. Після третьої кружки моя спрага була подушена і я був задоволений всім, за таких умов можна і повоювати.
Місцева метушня, спів пташок, сміх дівчат, і шелест природньої красоти обірвали крики “Алярм”, була помічена ворожа розвітка. ми зібралися біля переправи. Декілька хвилин і мій рій йде придушувати розвідку. В кінцевому результаті їхня жагідна розвідка була придушена і мандраж був знятий з пліч. Ми повернулися до табору. Рій Серпня поставили на чатованя. Стоїмо чекаємо гостів Лучника. Команда Звіробоя. І ми уже стоїмо із сокирами і саперками іти розкопувати “Боброву дамбу”. По коліна в боліті, але з певною легкістю болото просто саме розійшлося під ногами.Крики, команди, мокрі берци і поколі на в болоті, нестерність трясовини і запах стоячої води- це все якось стало звичним на той час. Ми виконали наказ. Вода почала текти і пройти сухим там просто не реально було.
Повернувшись на місце продовжили чекати. Кілька годин просто полетіли в космос. Нікого не було. Ставало відчуття,що вони просто забули про нас. Бійці з ліцею розпали вогнище, дупа починала боліти від того, що сидимо. Дігер пішов спати. Складалося таке відчуття, що він приїхав на “Звитягу” тільки щоб їсти, спати і битися. Тай більше його нічого не цікавило і до чогось великого він не рвався. Його сільські і такі мені знайомі фрази виносили хлопців від сміху.”Боводатеї мовдововоти” і ” Кажяяян” аж надоїдали. Та все-ж оптимізму хоч відбирай.
Тишина поглинула табір. Все більше ставало чути співи пташок і ляпаси по тілу від комариних укусів. Зайнятися по правді не було чим і навіть ідей небуло. Подекуди чути сміх і храпіт людей від безсоної ночі. Ми сидимо далі і просто помираємо від скуки. Я пішов в палатку. Кількість комарів які нажерлися нашої крові становила більше 100 штук це однозначно. Дігер сопе в три дирки. Я ліг і дивлюся як бездарно комарі хочуть вилізти з палатки. Лісова тишина. Обернувся до сусіда. В нього на носі сидить комар і хоче його плоті. Я завмер і хотів подивитися як він п’є його кров. 2 секунди і мою насолоду від природнього розбив ляпас по комарові і своєму носові Дігера. Комар був розмазаний і просто зник від сили удару. Ніс відразу почервонів. І його сон перебив мій голосний сміх. Я просто не міг стриматися, удар був настільки сильним, що він міг собі зломити носа. Його мати через сон ” Су*а *обаний комав!. А ти чого вжеш дибіл?!” ще тільки добавляли мій емоційний вибух.
Кілька хвилин і я вийшов з намету. Дігер далі спав. Я випростився і пішов до чотових. Там стояли ліцеїсти які уже звично пройшлися ароматом сирого диму. Ділилися своїми враженями від воєноно ліцею, бійцю який кількак років назад закінчив його і робить на роботі. Розмови про їхніх командирів це єдине, що ровіювало стан скуки і нестепність чекання. Нарешті було чути такі рідні слова “Сотня їсти!”. Першими їли дівчата, а далі по чотах. Мінімум червоного борщу з малим ароматом м’яса, дві скибки хліба і кружка чаю. Все булоб прекрасно якби мій хліб не впав в чай і не став солодким. Молитва, і відразу бряскіт ложок після чого мій шлунок затих. Після обіду гарна новина ми вступаємо у бій.
“Сотня збірка!”. Вся післяобідня метушня зникла з лиця Землі. Ми стоїмо в трилаві. Перед нами провід на чолі з Сотеним. Відблиск сонця в очах Звіробоя і крихти хліба на його бороді були чимось особливим в той момент. Звучать слова: ” Якщо Лувник боїться йти до нас в болото, то болото прийде до нього”. Це все підкреслили крики “Слава Україні!”, ” Разом і до кінця!”. Сотні дали 5 хв. на збір. Ми розійшлися. Галявину заполонив шум і гам. Усі намагалися одягнутися як найпростіше і в те чого не шкода. Тріщав скоч яким привязували собі берци і штани до ніг щоб не промочитися і не згубити взяття. Навайжливіше було залишине в палатках із собою взято тільки бойовий дух і побратимів. Від слів Дігера усі сміялися. Він нічого з себе не знімав крім золотої цепочки. Його непереможна спрага дати комусь в око і зірвати повязку була розсіяна словами “Сотня виступаєм!”. І ми знову в трилаві. Мінімум речей і максимум бойового духу. Ми вирушили у свій перший бій. Боброва дамба. По коліні в болоті із запахом болота. Усі перебиралися як могли, та сухим вийти було дуже важко. Всі розділилися по чотах. Вирушили. Ідемо по лісовій дорозі, в кедах чвакає вода. Дівчата попереду, заду чоти хлопців. Волинський ліс сповнений духом бійців УПА. Тут кожний листок памятає їхній сміх і плач, радість і нестерпний біль від ран, страх і невід’ємну хоробрість іти до кінця, боротися за спільну ідею, за майбутнє України, ненависть до ворогів і безмежним коханям до рідної землі. Таке відчуття що ліс просто дихає цим і мабуть буде дихати до останього дерева і останьої комахи яка там проживає. Іти по дорогах які омиті кров’ю і потом бійців за наше майбутнє мабуть найбільша честь яка може трапитися. Коли розумієш, що йдеш в колоні людей з якими тобі прийдеться боротися до останього і під небом яке дає надію з кожним пройденим кроком. Це дійсно, щось сильне і вагоме.
Перебіжки і година ходьби..Ми біля табору Чорної сотні. У всіх мандраж. Вистріли піротехніки, вигуки, і бойовий дух. Від цього стає лекше. Через мої неспокійні шнорівки я опинився майже самого заду. Їхній табір був поставлений серед лісу. Майже сухе повітря і повалені великі дерева. Це все що я міг побачити і відчути в ті хвилини. По словах учасників Лучник завжди вибирає сухе місце і легко доступне. Кілька хвилин і ми йдемо в наступ. Вистріли петард підкошують ноги і розуміня того, що вже усе почалося. Перша чота уже в бою. Крики дівчат і звук ламаня дерев тільки підкреслувало ці всі події. Я вступив в бій. Налетів на купу білих які мучили одного червоного. Раптом відчув як мене щось потягнуло за курточку. Я впан. На мене навалився високий і водночас худий хлопець. Голова обертом і світ теж. Я не вловив як він дістався до повязки. Я лежу на землі кричу ” Сука моя рука!”, думав що пройде і він відпустить. Але ніякої дії не було. Зібрався з силами і його перекинув через себе.. Бідняга відлетів на 1 метр і гепнувся лицем в землю. Після цього я його не бачив. Допоміг заломити одного здорового хлопця і побачив, що наші уже біля щогли. Влитівши туди з криками “Ломи її ” почали розхитувати. Щогла впала.Прапор у нас, емоції і адреналін просто вилітають вухами. Я божеволію від цього всьго, хочеться десь бігти істрибати. Відчуття чогось неземного і немржливого. Наша сотня кричить ” Сотня Перця”, ” Разом і до кінця” й тому подібне.Ми прийшли до входу в табір, я підняв хлопця який лежав і дівчтну яку душили( це вже було занадто як на мене). Емоції беруть гору. Я стаю на підвищеня і на весь свій хриплий голос кричу ” Слава Цкраїні!!!”. Тишина. І вся сотня починає: “Героям Слава!!!”. ” Слава нації!!”, “Смерть Ворогам!!!”, “Україна !!!” ” Понад усе!!!”. Ці секунди для мене здалися найвагомішими і найкращими, мене голоса побратимів просто принизували до атомів в моєму тілі.Здавалося, що душа просто вискочить із моїх грудей. Емоції перемогли нас усіх, ми кричали і не могли зупинитися доки не стали на кулаки. Змія нас поставила. Ми здали повязки для судів, построїлися в трилаву і відправилися в наш табір. На половині дороги Звіробій нас зупинив і привітав. Його очі світилися щастям як і кожного з нас. В кінцевому результаті їхніх загинуло 150 наших не більше 30. Та тим часом коли ми були в таборі Лучника третя сила забрала наш прапор. Махнівці, анархісти це еліта Звитяги сильніші із сильніших. 1 чота пішла за прапором.Ми повернулися в табір.
Всі почали стірати в воді свої кеди і носки від болота, емоції ще брали гору над нами. Дігер бігав і шукав щось попити. Всі кричали і ділилися емоціями. Пройшло пів години з того моменту як ми прийшли в табір. Чути слова ” Сотня збірка!”. Хто босий, хто мокрий, я взагалі із носками на паличках прийшов бо сушив їх на вогнищі. Провід подякував за те що ми ефектно дали їм триндюлєй і Сотений сказав що ми знову йдемо в бій на них. У нас 5 хв. на збори. Знову взуваю свої мокрі кеди і носки. Дігер напився і теж готовий йти у бій. Ми виситупили. Цього разу ми йшли тихо, щоб нас не замітили. Повна тишина лісу. Від нас чути тільки тупіт і важке диханя. Ми за 100 метрів від табору Лучника. Присіли. Побратимство проявляється кожної секунди. Я побажав дівчатам перемоги. Нас замітили. Знову крики, вистріли і ми завязалися в бою. Пораска противника була спонтана. Стінка на стінку біля щогли і в них усі мертві. Кріз гамір чути крики “Лікаря!”. Якись хлопець получив струс мозку. Та всеж шквал емоцій переповеював. Раптом провід скликє збірку. Нашу першу чоту було розгромлено. Друга і третя чота має піти на табір анархістів і забрати прапор. Більше години бігу. Нестерпний біль в ногах і божевільна жара. Від залишки аж крутиться голова і в очах поченають літати зірочки.
Ми біля табору противника. Переправа через болото і розчаруваня в тому, що там пусто. Ми попадали де бачели. Безсиля перемогло усі емоції і хотілося безмежно пити та їсти. Спецназ сказав що відпочинемо 5 хв і підемо до свого табору..Ми пішли. Дорога була важкою, усе боліло, ноги німіли, а спрага виїдала усе в середині. Ми дісталися табору напів живими. Переправа. Вечеря. І мій рій черговий на кухні. Спрагу і голод ми подолали, а нестерпна втома валила з ніг. Пів години криків чи ніхто не хоче добавки і спілкуваня з побратимами якось надавало сили. Макарони прийшлося викинути бо ніхто не хотів.. Ми помили бочки і принесли води. В ночі загрози не було. Бо РДС заборонила бої з 21.00 до 05.00. Загроза була з боку махнівців. Але це вже було неважливо.. Похолодало. Наших коханців комарів не було, і це був мабуть найбільший плюс. Ми вмістилися в палатку. Я кедидів навіть не хотів стірати уже. бо сили не було. Лежу під одіялом. Розувся.Мої ноги на 7 небі від щастя. Дігкер щось бормоче під ніс. Єрихон уже сопе. Зелений і Шнурок кидає поодтнокі фрази. День був вдалим хоч і важким. В таборі настра тишина. Всі сплять. Подув холодний вітер який пройшов намет наскрізь. Спів пташок затих. Нас поглинула ніч. Повіки хакрилися і я відлетів у космос. Далі наступний день. А це вже інша історія…
Далі буде…
Друг Терен
