Розкажу вам історію, як виглядає «Звитяга» з іншого боку, коли ти живеш не в лісі, не є складовою Проводу сотні та твоя «Звитяга» триває не 4 дні, а добрий місяць, і плюс ти знаєш всіх зареєстрованих учасників ще до їхнього прибуття на місце збору. Таких, як я, нарахується близько десятка.
Та все ж, коли списки вже готові, реманент складений, оголошене для всіх місце і час збору на 8:00, зі спокійною душею о 8:10 виходжу з дому, сідаю в маршрутку і зауважую, що ще ніхто не дзвонить і не питає, чого я досі не на місці. Ну і добре. Відразу за мостом моя маршрутка зупиняється і в неї входять троє камуфльованих хлопців, один з яких і є тим «дірєктором», що мав би прибути на місце раніше всіх. Супер, отже я не запізнююсь)
В перший день травневих вихідних вулиця Степана Бандери вже котрий рік поспіль схожа на місце прощі, адже туди масово сходяться камуфльовані паломники з великими наплічниками та клунками в руках. Сотні знайомих облич, обійми, посмішки, короткий екскурс в життя тих, з ким минулого разу бачився на попередній «звитязі», спільні спогади, заряд позитивними емоціями. Все прекрасно, проте давайте вже шикуватись і їхати? Автобуси приїхали, стоять та чекають, а люди тиняються туди-сюди собі і далі. Починаємо шикування, оголошуються прізвища зареєстрованих і ніколи раніше не було такої радості, що з зареєстрованих 524 учасників прибули 384! Вуухууу! Вирішили, що доберемось одним заїздом. Почали «пакувати» людей в автобуси, які стали схожими тепер на бляшанки з камуфльованою кількою чи шпротами, але нічого, головне, що їдуть всі. Навіть невідомо як, але вмістились наші київські любителі поспати, що ночували на офісі 🙂
Приїхали, поділи людей на сотні – все, як завжди, все добре. Перша сотня пішла шукати місце для таборування, а ми з Наталкою та спокійною совістю вирішили перекусити. Дякуємо любим хлопцям-махновцям, що нагодували нас ковбасою, правда без хліба L…
Ось і друга сотня вже рушила, і махновці пішли в ліс, а мене пробрав сум, адже все, люди розійшлись, в них починається період брудного/мокрого взуття, запаху ватри, сушіння шкарпеток на патичках, їжі з відер, спання в наметах, наступу та оборони – всього того, що чекаєш цілий рік. А у мене попереду 4 дні занудства, ніяких запальних емоцій та бурних спогадів…Все, що сталось у нас на місці, де був будиночок РВС, – це перші навички Пегаса їзди машиною, Катаракта з’їла пташечку ,дерево ледь не прибило міліціонера, міліціонери розповідали про таємниці розкривання наручників, Парамон і Ярослава, уха махновців (добре, що вони були поряд і час від часу навідувались в гості). Першого дня ми з’їздили по молоко, намалювали помадкою губи Заї, який трохи засмутився, не знайшовши в селі ні в кого вудочок для риболовлі, погуляли лісом, сходили до озера та відразу до табору махновців, поїли греееечки таборової та попили чаю, але Лучник з нами не ходив, так йому і треба, буде знати, як міняти нас на поїздки з Вітром і чебуреки. Загалом, день був непоганий, проте відчуття того, що я на тереновій грі, абсолютно не виникало…
«Алло! АЛЛО!!! Не чути нічого! Напиши смс!» – з цих слів почався ранок першого повноцінного дня. Це Лучник говорив з кимось по телефону. Як пізніше виявилось, це Сірник намагався сповістити РВС про наступ, що готує сотня «Шабля» на «Чорну січ». Не дочекавшись ніякого смс, заснули далі. Потім я прокинулась, бо Лучник будив Хому, щоб разом швидко бігти на місце бою через 5 хв. Знову заснула. Потім Лучник прийшов кликати Пегаса з тією самою пропозицією. Ну гаразд, я не Пегас. Намагаюсь заснути знову. І от нарешті приходить черга, щоб будити мене. На збори дали 2 хв і сказали, що їдемо. Юхху! Перший ранок і відразу бій! Заплутавшись від радості в спальнику, все ж вибралась, вклалась в заданий часовий ліміт і навіть встигла вмитись. По коням! Їхали ми чогось довго – десь 20 хв. Дорогою вирішили, що швидше було б пішки. Нас зустріли розлючені погляди Проводу Сірника, бійці з сотні, мабуть, думали, що все так і має бути, витримка перед атакою, всі діла. Лучник трохи погіршив становище сотні Серпня, дозволивши «червоним» в повному складі перейти переправу,а лиш тоді починати бій. Ну все ж, головне, щоб всі живі залишились після бою.
Спостерігачі – по місцям! Ось Чорний запалює червоний фаєр (цікаво, чи були у них в запасі білі фаєри, на випадок, якби колір їхніх пов’язок був білий?), почали кидати петарди та димові шашки, передбойовиймандраж, підбадьорюючі вигуки білих, «ау-чна» мантра червоних… і 1-2-3 – ПОЧАЛИ! 5 секунд і всі вже лежать на землі, вовтузяться, намагаючись зірвати пов’язки. «МЕРТВИЙ? ВІДІЙШОВ І СІВ ЗБОКУ!», «ТИ ЙОГО ЗАРАЗ ЗАДУШИШ! ЗЛІЗАЙ ШВИДКО!» – ті слова, якими спостерігачі намагались врівноважити перебіг битви. 2 хвилини і все, прапор білих вже не майоріє.
Далі була нарада Проводу сотень на РВС, але це щоденна одноманітна перепалка стосовно порушення кимось правил, деструктив махновців і блаблабла. Тому ці моменти ми опустимо .
Причиною наших наступних походів по обох сотнях був приїзд Вітра. Він проводив гутірки на тему «Націоналізму» та «Національного Альянсу». До сотні Серпня ми йшли добре протоптаною та відомою дорогою, дрібний дощик освіжав ще з самого рання. Гутірка пройшла успішно і ми понесли місію просвітлення ясних умів людей до сотні Сірника. Біда в тому, що табір його сотні ще ні махновці, ні «білі» не знайшли (принаймні Сірник собі так думав), тому ми пішли в обхід цілого терену, все йшли-йшли-йшли невідомо куди, бо Лучник не взяв карту, йшли просто по дорозі і десь в якійсь невідомій точці нас мав перехопити «червоний» стрілець. Так, він прийшов, вийшов з лісу наш провідник. Це був друг Козак. Підхід до табору, яким він нас вів, був би нереально складним, якби сотня Серпня обрала його для нападу (хто ж знав, що насправді сотні знаходились одна від одної за 15 хвилин ходьби помірним темпом?!. Але ми собі вирішили, що це Сірник просто мстить РВС за те, що ми запізнились на ранковий бій). До речі, доки ми йшли, подзвонив Серпень та сказав, що його «Чорна січ» збирається йти в наступ на «Шаблю». Юх-ху, це ж виходить, що не треба буде йти другий раз до Сірника! Оце ж все добре складається! Та ще й по статистиці – другийповноцінний бій в перший день. Буває ж таке.
Перегукування перед боєм були такі ж, як і перед ранковим, щоправда мантра червоних була більш синхронною і, здавалось, що ліс аукав з ними. Курйозом бою стала спиляна щогла. Ну махновці, ну молодці). Здивувало також те, як легко було вивести Сірника з рівноваги. Вигук «Спалити Сірника», ніби і став тією іскрою, яка запалила такого врівноваженого і розсудливого хлопця. І вже не цікаво хто з ким домовлявся, які домовленості були виконані, а які порушені, – «червоні» святкували перемогу в бою. Щасливі, всі розійшлись по своїх тимчасових домівках. Ми всім присутнім складом РВС теж хотіли йти в будиночок, АЛЕ сорока на хвості принесла звістку, що це ще не кінець, ще будуть битви. «Червоно-чорна орда» в кількості близько 50 чоловік вирушила в сторону задоволених маленькою перемогою чоловічків. По правді, цей бій був безтолковим, його, як такого, навіть і не було. Хоча відкриттям цього бою були Амазонки-сирени, бідні хлопці, які потрапили в зону ураження цим ультразвуком.
Зрозумівши, що нічого толкового з тієї нічної штовханини не буде, ми, позичивши в Русалки пачку «Мівіни», НАРЕШТІ рушили на місце дислокації РВС. Ця дорога була такоооооюдовжелеееезною. Близько першої ночі ми побачили світло від рідного багаття, підійшовши ближче побачили, що наша трапезна зайнята чоловічками в синій формі, які чемно їли уху та пили чай. Далі були якісь розмови з ними, Лучник намагався їх вламати на те, щоб вони зранку нас завезли до сотні Серпня, бо Сірник повідомив, що на 5:30 планується наступ. Спроба розкрутити їх на машину була не вдалою. Ну і ладно, ми пішли спати. Коли вкладались, Пегас сказав, що напад буде о 4:01. Бляха. Ну що поробиш…Сон обірвався, не встигнувши толком початись. Бридкий будильник кричав, що вже пора, що нас кличе дорога. Без 10 хв 4 ми вирушили, і, уявіть наші емоції, коли підійшовши до переправи, подзвонивши до Сірника, ми взнали, що він лиш зараз підійматиме сотню. Фааааак. .Це ж ми скільки ще могли спааааати. Це Закон Всесвітньої рівноваги: вчора вони нас чекали, сьогодні ми їх.
Нічого цікавого ранкові бої не принесли. Бої, як бої. лиш я впала в річку-болото, але ноги залишились сухі, того це не рахується J
Після боїв, зрозумівши, що нас Русалка не нагодує, бо їхній сніданок ще не готовий, ми пішли снідати до Сірника. Дірєктора, чьо. Нас нагодували добре: гречкою з підливкою. Ммм, тепленьке, свіженьке. РВС була задобрена). Потім ми, скориставшись моментом, поїхали по тортик і заїхали до джерела з мегасолоною водою. Доки ми їздили, до нас завітали «чорні» і почали варити юшку з рибних консерв. Клас-клас-клас!
На нараді махновці запропонували провести бій за прапор «білих», а доти був оголошений мораторій на бої. Супеееер. Якраз на бій а-ля «Хоробре серце» мав приїхати фотограф – Павло Березюк, точніше Лучник мав по нього поїхати і привезти нам, а я пішла в гості до наших «чорних» сусідів, там ми, пригрівшись на сонечку з Змією, Панком і Меном, позасинали, а решта роботяг пішли готувати для бою щоглу, на якій висітиме прапор…
…Перша фраза, яку сказав Березюк, зустрівши мене, була «а чого ви тут такі всі залєплєні?». Бліііін. Добре, що хоч не покусані комарями, а лиш невиспані і запухлі від лісового життя…
Бій «Хоробре серце-2» був довгим. Друг Борець не доборовся і покинув місце бою завчасно. «Білі» пообіцяли помститись, проте щоглу знесли «червоні».
Всі розійшлись по своїх таборах. А «махновці» почали готуватись до весілля. Від нічогонеробіння вирішили оженити Заю на Спері, чи то Сперу на Заї. Ну когось на комусь. Хай самі визначаються. На гуляння кликали Провід обох сотень і РВС. Доки в таборі махновців була передвесільна метушня, ми пішли зі Змією плести віночки. Ну а що? Ми ж дівчата і маємо виглядати гарно J. Повернувшись назад, повідомили, що весілля буде без нареченої, бо та пішла десь гуляти. Ну ок, нагородили Змію званням «нареченої», бо святковий стіл вже накрито, не пропадати ж добру.
Наїлись, навітали молодят, мали власного тамаду-Спецназа. Хлопці забабахаликрутезну ватру. Ми вмощувались починати співати, а перед тим вирішили провести «ватру знайомств». Ох, яка ідилія, здавалося б. але щастя було не довгим. Його розірвала сумна звістка про те, що в таборі Сірника почався бій без присутності РВС (но-но-но, не можна так робити). Ми примчали на місце табору,бій вже доти завершився, толком не розуміючи що і чому відбулось, почали шукати травмованих та відправляти їх в будиночок РВС для подальшого огляду лікарями. Тих, хто вважав себе лиш трошки підкаліченим, «ремонтували» на місці. Звіробій обіцяв дівчатам піти з ними на каву, хороша така мотивація, щоб швидше одужати, я гладила і заспокоювала, бо мої пізнання в медицині не глибокі в лікуванні невідомих травм посеред ночі, коли травмовані не дуже скаржаться, але скаржаться трохи на болі. Але все ж, двох вилікувала, надсила РВС)
Провід Сірника сидів знервований, кричали і заспокоювали один одного. Взнавши остаточну ситуацію з травмованими, вирішили чекати ранку, щоб там зібратись і обговорити подальший хід гри. Не буду більше залишатись в гостях на ніч там, де нема мого спальника J
Ранок. Прийшов Пегас, Лучник, Хома, за ними йшли Серпень, Патріот, Юся і Залізняк. Разом з Проводом Сірника відійшли трохи в ліс і почали обговорювати ситуацію, що склалась. Серпень погодився, щоб бій не зарахували через недотримання правил. Ми запропонували на його розсуд віддати Сірнику або обидва прапори, або лише червоний. Тому до закриття ми не знали, з якими прапорами будуть заходити сотні. Вирішивши всі дрібні нюанси, ми подякували за гостинність і почимчикували додому складати речі і готуватись до закриття.
Закриття. ніколи не було таким без емоційним. Нові люди не стали рідними, бо своїх рідних і найкращих привезла з собою і знала до цієї гри. Проте не проти всіх побачити ще раз наступного року, тим більше у багатьох є класні футболочки 😉
Єдиний, за ким сумуватиму, це ліс- він гарно нас прийняв…
Подруга Муха
