А що найбільше запам’яталося РВС, коли вони ще були простими стрільцями? Давайте дізнаємося!
#Спогади_звитяги від подруги Мухи!
“Одним з найскладнішим завдань для мене є згадування моментів, оскільки завжди запам’ятовую емоції, а не ті обставини, які оточували в той момент.
А оскільки звитяг у мене було багато, то і емоцій назбиралось сповна. Думаю, що вони у всіх відносно схожі. Бо це радість від першої зірваної пов’язки, прикрість і розчарування, коли зірвали твою пов’язку, дратівливість від дзижчання комарів та внутрішнє тремтіння, коли наближається напад ворожої сотні.
Проте, все ж є момент, яким хочеться з вами поділитись. Він переповнений емоцією «вдячність». Пам’ятаю, коли в кінці 2 ігрового дня в 2012 році ми перенесли свій табір, і щоб не чекати всією сотнею на місці таборування, розділились на чоти і пішли зустрічати диверсійні групки ворожої сотні, які, мов коршуни, ганяли тереном в пошуках наших душ). Оскільки минула ніч пройшла в тривозі, то під кінець цього дня ми всі були схожі на ходячих зомбі і наші очі закривались при першій же ж нагоді. Не пам’ятаю чого ,але ми зупинились на маленькому умовному півострові понад дорогою, який був відділений від асфальтової дороги ровом і зарослями.
На жаль, добирання до того місця мій кросівок не витерпів, його підошва відклеїлась (болото і стерня посприяли цьому), тому назад йти я була не в стані. Ми вже мали виходити з місця нашого тимчасового перепочинку, долаючи рів, залитий багнюкою. Проте хлопці проклали дерев’яну переправу і все мало бути ок. Розуміючи, що моя відірвана підошва може десь на середині колоди завернутись і я шубовснусь в багнюку, я не дуже спішила переходити. Це помітив Арієць і вирішив мене врятувати. Він подарував мені шкарпеточку. Таку чорну,житомирську і найважливішу шкарпетку,яку я будь-коли отримувала. Одягнувши її на кросівок, я все ж дійшла до місця таборування, де потім мої кросівки були ритуально спалені.
Дякую тобі, Арієць!”
