Друга світова війна внесла побіч нових елементів з ділянки техніки, що змінили стратегічне і тактичне обличчя війни, ще один дуже важливий елемент: територіальну партизанську і підпільну війну. Як масове явище виступали на арену воєнних дій цілі народи, продовжуючи війну навіть тоді, коли їхні регулярні армії ворог розбив і зліквідував. Виступали і такі народи, що своїх регулярних армій зовсім не мали. Виступали один по одному так, як викликали їх на воєнну арену історичні події.
Форми цієї боротьби в різних народів і в різних фазах війни були різні, як теж різні були політичні концепції, на яких ця боротьба базувалася. Здебільшого це інтервенційні концепції, зор’єнтовані на одну з воюючих великодержав і дуже часто цими великодержавами інспіровані.
Український народ спромігся побіч інших концепцій на самостійницьку концепцію, що без орієнтації, без зв’язку й допомоги від будь-якої з воюючих сторін знайшла активну підтримку найширших народних мас.
Зовнішнім виявом цієї концепції, а заразом і її реалізатором, було українське визвольне підпілля як політична сила і Українська Повстанська Армія як збройна формація.
До цього часу питання організаційної структури цієї збройної формації не було ще висвітлене, коли не згадувати деяких статтей і мемуаристичних публікацій, що займалися цим питанням фрагментарно й посередньо.
Заки перейти до самої теми, хочу звернути увагу на існуючу також і в нас плутанину понять «партизанський» і «повстанський». А нам бодай треба б їх конечно від себе відрізнити.
Партизанщина походить від латинського слова «раrs,-tis» — частина й уживається на окреслення частини воюючої регулярної збройної сили, яка у ворожому запіллі, послуговуючись окремими методами, виконує окреслені оперативні і тактичні доручення свого командування, доручення, яких в силу обставин не можуть виконати регулярні фронтові частини. Характеристичною рисою партизанщини є те, що вона не знає поняття території такою, як її розуміє регулярна армія і за неї вона не воює. Вона знає тільки терен, тобто поземелля, яке менше чи більше надається, щоб завдати ворогові втрат, і яке дає менші чи більші можливості для збереження власних сил.
У випадку УПА окреслення «повстанська» є не лише метрикою її народження, не лише її генезою, але й означенням, що підкреслює її суверенність та незалежність, її поява є суверенним виявом волі народу до самостійного життя. Вона має свій керівний осередок на рідних землях, і жодна постороння, чужа сила не має впливу на його рішення і виконність цих рішень, її питома стратегічна концепція не перерішує ані її організаційної структури, ані тактики. Ці елементи є зумовлені обставинами, в яких доводиться провадити боротьбу.
Коли йдеться про тактику УПА, то вона є партизанська, і якщо побіч окреслення «повстанська» в деяких випадках уживатиму і другого — «партизанська», то тільки в тактичному, а не концепційному розумінні.
Приступаючи до обговорення організаційної схеми УПА, тобто організації і дії керівних органів, беру до уваги 1944 р., бо в тому році замикається один її період, диктований однією ситуацією, тобто німецькою окупацією. Беру цей момент ще й тому, бо в половині того року УПА дістала своє політичне вивершення у виді Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Хочу подати по можливості статичний переріз, а не історичний нарис, бо це друге не вміщалося б у рамки однієї статті.
Територіяльний поділ
Із характеру УПА як народної, повстанської збройної сили, що веде боротьбу проти окупанта в його запіллі, з політичної концепції цієї боротьби та стосованої в ній тактики випливала її організація. Поділ на стосовані в регулярних арміях чітко окреслені одиниці й роди військ не міг мати примінення в УПА на цьому етапі боротьби, якщо ця боротьба мала бути успішною. При творенні організаційної структури треба було узгляднити два принципи: збереження єдности і цілеспрямованости всього руху (стратегічна централізація) і забезпечення якнайбільшої оперативности відділів (децентралізація виконности).
Збереження цих принципів гарантував територіяльний і адміністративний поділ. Із вимог конспірації зв’язків і постачання треба було дотримуватися адміністративного поділу території окупантом, вводячи тільки незначні, географічними і тактичними моментами диктовані, корективи.
Отже ціла територія, на якій діяла УПА, розподілялася на такі краї:
1. Північний Край (Волинська й Житомирська області).
2. Західний Край (Львівська, Тернопільська, Станиславівська, Чернівецька й Дрогобицька області, та Перемищина з Лемківщиною і Холмщиною).
3. Південний Край (Вінницька й Кам’янець-Подільська області) і відповідно до цього поділу діючі на окреслених теренах сили мають назви УПА-Північ, УПА-Захід і УПА-Південь.
Наступною й найнижчою територіальною одиницею є Воєнна Округа. Це одиниця, яка не покривалася з існуючим тоді окупантським адміністративним поділом, а була тенденція зрівняти її з межами советської области, яку німці поділили були на кілька своїх округ. Таке розмежування Воєнних Округ, хоч не без винятків, було проведене на терені дії УПА-Захід, який ділився на 6 Воєнних Округ, а саме: І. ВО – Львів-місто (її нечисленні відділи квартирували в Янівських лісах). II. ВО — Львівська область і Холмщина. III. ВО — Тернопільська область. IV. ВО — Станиславівська й Чернівецька області. V. ВО — Дрогобицька область і VI. ВО – Перемищина й Лемківщина, тобто південна частина тієї території, що пізніше в історії відограла велику ролю під назвою Закерзоння. Неможливо було застосувати цей принцип у такій мірі на терені УПА-Північ, де важлива ворожа постачальна артерія, шлях Львів—Київ диктував інший поділ.
Штаби
Головний Військовий Штаб (ГВШ) як орган керівництва Головного Командира УПА складається із шефа штабу і наступних відділів:
I. Оперативного
II. Розвідувального
III. Вишкільного
IV. Організаційно-персонального
V. Тилового
VI. Політично-виховного.
Оперативний відділ розпрацьовує бойові акції, координує і керує ними при допомозі загальних інструкцій та конкретних наказів, розпрацьовує пляни та тактичні заходи на різні фази боротьби і окремі ситуації, плянує і керує великими рейдами важливішого політичного значення та більшого територіяльного засягу, дає загальну оцінку становища, забезпечує всі терени здобутими мапами і наладнує власну продукцію мап.
Підпорядкованим цьому відділові старшинам для тактичних завдань, які були тільки при штабах двох найвищих щаблів у структурі УПА, тобто при ГВШ і КВШ, припадало подвійне завдання: першим з них було розпрацювати на евентуальне майбутнє пляни зцілювання партизансько діючих відділів у фронти; другим вже практичним їхнім завданням було організувати партизансько діючі фронти і керувати їхніми акціями у випадку появи небезпеки, що загрожувала двом або більше територіяльним одиницям, чи лише одній, але для відсунення якої потрібна була концентрація сил не тільки з одного терену. Якщо такі фронти були творені на теренах більше, ніж одного краю або силами більше, ніж одного краю, то організування і керівництво ними належало до компетенції старшин для тактичних завдань УПА при ГВШ. Якщо такі акції могли бути проведені в межах і силами одного краю, то ними керували старшини для тактичних завдань краю.
При цьому треба зазначити, що в таких випадках не йшлося про концентрацію усіх сил даної територіяльпої одиниці чи одиниць, а про якусь їхню частину, бо спорожнення цілого терену створювало потенціальну небезпеку й на інших місцях.
Розвідувальний відділ зосереджує, розпрацьовує і використовує увесь розвідочний і контррозвідочний матеріял.
Вишкільний відділ опрацьовує напрями і програми вишколу, програми старшинських і підстаршинських шкіл, організує і керує безпосередньо навчанням у старшинських школах, зосереджує весь досвід боротьби і розповсюднює його окремими вишкільними інструкціями, опрацьовує і видає правильники та різну військову літературу, керує рівномірним розподілом закупленої чи здобутої ворожої військової літератури.
Організаційно-персональний відділ опрацьовує організаційні схеми, проводить реєстр стану, полагоджує персональні справи, господарить відповідно до потреб кадрами старшин і інших фахівців.
Тиловий відділ виконує свою складну і важку в підпільних умовах боротьби функцію при допомозі служб озброєння, постачання і санітарної служби. До нього належать ведення реєстрів різнородної зброї і муніції (УПА вживала зброю різних армій) як уживаної так і магазинованої, центральна господарка зброєю і муніцією, реорганізація і уніфікація озброєння на поодиноких теренах, центральне керівництво в постачанні харчами, одягом, взуттям, організування і рівномірний розподіл ліків і всякого санітарного матеріялу, вивінування польових шпиталів. До нього належало також плянування і організування виробничих підприємств різних ділянок.
Політвиховний відділ, хоч він останній в структурі штабу, все ж таки він найважливіший. Він вказує мету боротьби, обґрунтовує її, проектує політичну тактику, накреслює перспективи боротьби. Формація того роду як УПА є формацією з дуже виразним політичним характером і цей момент мусів бути узгляднений в її структурі. Вона зродилася з політичної концепції і, організуючись на принципі добровільності, мусить здобувати передусім симпатії й пітримку власного населення та відзвук серед чужих народів, мусить намагатися деморалізувати й демобілізувати ворога. Отже вона мусить мати розбудований виховно-пропагандивний апарат, який міг би високо підняти моральний, ідейний та політичний рівень власного вояцтва і його публічними виступами, особистим прикладом і, що найважливіше, політично цілеспрямованими акціями перетворити УПА в політично-пропагандивну силу, доповнюючи такий її характер відповідно до ситуації видаваними листівками і пресою.
Безпосередньо підпорядковані Головному Командирові УПА інспектори виконують функцію його контрольного органу на всій території дій УПА.
Шефові ГВШ є підпорядкована служба зв’язку, що своєю мережою зв’язує його з Головним Командиром, начальниками поодиноких відділів та краями, і центральний технічний зв’язок (ЦТЗ).
Структура крайових військових штабів (КВШ) така сама, як ГВШ. Вони мають ті самі відділи і служби за винятком ЦТЗ і виконують ці самі функції на територіях поодиноких країв, а в випадках перервання зв’язків з Головним Командуванням вони є найвищим керівним органом на терені своєї дії.
Військовий штаб воєнної округи (ВШВО) в своїй структурі відрізняється від попередніх тільки тим, що не має старшин для тактичних завдань, а командир ВО не має інспекторів. Інший також є характер роботи цього штабу.
Відмінно, як в інших збройних формаціях цього роду, в УПА територіяльний поділ зупинився на досить високому щаблі. Дальші кроки вниз скривали в собі небезпеку надмірного роздріблення диспозиційних осередків і позбавлення дієздатности бойових одиниць. Дальший територіяльний розподіл міг мати добре застосування у випадку бойової організації, яка веде підготову до загального зриву-повстання, а в міжчасі займається розвідочною, саботажною й диверсійною акціями, але не у випадку УПА, яка була наставлена на ведення бойових дій. Впрочім цей принцип стосований в інших генерально був узгляднений також і в УПА, але тільки в окремих ділянках штабової роботи, яка потребувала допоміжного адміністративного апарату.
Коли Головне Командування є стратегічно-координаційним центром, а КВШ виконує цю функцію на окресленому терені, то Воєнна Округа — це той щабель у структурі УПА, на якому починається безпосереднє керівництво збройною силою та її акціями. Дальше йде вже тактичний поділ.
Величина території, кількість населення, його настрої й бойова готовність, теренові можливості, потреба й доцільність — це ті фактори, що рішали про кількість і якість відділів на терені Воєнної Округи. Всі відділи Воєнної Округи творили групу УПА. Кількість їх на теренах поодиноких Воєнних Округ була різна й доходила до тридцяти. Відділ в системі УПА—це найнижча, самостійна діюча бойова одиниця.
Всі перераховані дотепер щаблі на конструкційній драбині УПА не дають жодного уявлення про її силу, не є жодними поняттями, які в уяві неознайомленого викликали б конкретний образ. Щойно уточнення, що відділ — це сотня, до певної міри відкриває серпанок мряки. Тільки до певної міри, тому що партизанська сотня не є таким конкретним поняттям, як сотня регулярної армії, навіть тоді, коли ці сотні, як в УПА, побудовані за чітко окресленими схемами. Коли в регулярних арміях виховання, вишкіл, техніка й сама складність машини, якою є армія, применшують у великій мірі значення індивідуальности, то в партизанській частині індивідуальність командира має незвичайно велике значення. Дві чисельно однакові сотні з однаковим вогневим випосаженням і однаковим вишколом є дві зовсім різні сили, вартість і вагу яких визначують передусім якості сотенних.
Курінь і загін
Збройна сила ВО, тобто Група, складалася з відділів або як ми вже уточнили, із сотень, з яких кожна підпорядкована безпосередньо командирові ВО. Тільки у випадках потреби для переведення більших акцій, що вимагали концентрації більшої сили, сотні по 3-4 були лучені в курені, а два і більше куренів творили загін. Об’єднування в курені й загони для ведення зачіпних акцій відбувалися тільки на наказ командира ВО. На функції курінних були визначувані кращі командири відділів, що входили в склад куренів. Командування над загоном перебирав з правила командир ВО, або начальник його штабу. Тільки для ведення оборонних акцій квартируючі в сусідстві відділи могли самі об’єднуватися в курені, якщо не було можливости на час дістати на це згоди чи наказу від зверхника, а потреба такого об’єднання була очевидна. На такий випадок командири куренів були завчасу визначувані при розташовуванні відділів у терені. Тільки у виняткових випадках на деяких теренах діяли курені як постійні бойові одиниці.
Виминання посередніх організаційних щаблів як постійно діючих одиниць було диктоване вимогою можливо на якнайвищому командному щаблі пізнати добре силу й вартість кожной складової частини групи і забезпечити відповідно до потреб успішне керування операціями. Момент безпеки перед великими наслідками евентуальної ворожої інфільтрації був тут також врахований.
Для квартирування відділи мали повизначувані доволі широкі райони, а часте перекидування їх з одного в інший район доводило до того, що кожний відділ у кожному закутку Воєнної Округи почував себе вдома. Це підносило його здатність маневрування, а тим самим бойову вартість на кожному місці ВО залежно від потреб. Із важливіших негативів цієї конструкції, яким — з уваги на часом далеку віддаль від командного осередка — була трудність у зв’язках і в наслідок цього в наглих випадках брак відповідних наказів рів-новажилися випливаючим із нього позитивом, бо виробляв у командира відділу почуття відповідальности і сприяв виявові ініціятиви. А коли ще додати, що «місце постою командира ВО є в сідлі», як вимагало зверхнє командування, що він находився в постійному рухові і був завжди там, де відділам загрожувала чи могла загрожувати небезпека, де його присутність була конечна, то і цей негатив значно блідне.
Самооборонні відділи
Були ще й інші аргументи, які промовляли з дальшим територіяльним роздрібненням і творенням льокальних бойових одиниць, аргументи, розцінювані зокрема з аспекту оборони населення перед ворожим терором. До них належали: добре знання терену і людей, а внаслідок цього кращі можливості розвідки, підступу, засідки чи відвороту і значно вищий ступінь завзяття в обороні рідного села, їм у противагу виявлялися також і великі негативи: погубне для партизанської частини засиджування на одному місці, сприяння деконспірації, плекання льокального патріотизму, холодно невикалькульовані рішення, а у випадку невдач і людських втрат — образ вбитих синів, братів, мужів чи батьків викликав серед населення заламання і зневіру.
Але й це складне питання знайшло розв’язку в організації т. зв. Самооборонних Кущових Відділів (СКВ). Весь боєздатний і охочий до цього елемент одного чи кількох сіл, залежно від кількости цього елементу й розположення сіл, був зорганізований у відповідні бойові одиниці і конспіративно, звичайно ночами, вишколюваний. Це звичайно були цивільні люди, що мали заховану зброю по домах, які у випадку небезпеки, зокрема ночами, ставали в обороні села. Ця розв’язка не є оригінальна, але й не копійована. Вона була стосована в інших країнах рівночасно і скоріше, зокрема широко стосували її червоні китайці в боротьбі проти японської окупації. Так отже побіч, умовно називаючи, регулярних частин УПА існували нерегулярні міліційні одиниці, що зокрема вживані на відкритих теренах, де не могли постійно квартирувати відділи, давали позитивні наслідки.
Озброєння
Озброєння відділів УПА є диктоване партизанською тактикою, якою вони послуговуються. Відділи УПА — це піхотинські сотні, побудовані й озброєні за двома схемами: схема 1 (легка) — 168 людей, озброєні в рушниці, легкі скоростріли, автомати, пістолі, ручні гранати, вибухові речовини і схема 2 (тяжка) — 186 людей з тим самим озброєнням із додатком трьох станкових скорострілів і трьох мінометів калібром не вище 82 мм.
Дуже рідко і тільки на терені УПА-Північ були організовані і вживані кіннотні відділи та артилерійські батареї. Вони були приділювані до більших одиниць: до куренів і загонів, які діяли на часово звільнених від окупанта теренах.
Коли кіннота ще знаходить своє виправдання в партизанських умовах боротьби, то гармата скриває в собі велику небезпеку, її дуже незначні в тих умовах позитиви ніяк не рівноважать негативів. Вона обезвладнює попартизанськи діючу частину, зменшуючи її рухливість і прив’язуючи її до хоч би найгірших доріг, дає ворогові велику можливість успішно її переслідувати. Прив’язання вояка до його зброї позбавляє його можливости своєчасно збагнути загрозливість становища, і свідомість небезпеки збігається звичайно з моментом повного розгрому й заглади, як це було в випадку Ковпака.
Частинна розв’язка цього питання, яка давала можливість виелімінувати негативи артилерії, а використовувати її позитиви, була знайдена у формі т. зв. «потенціяльної артилерії». Всіх вояків відділу, що служили в регулярній армії в артилерії, згруповано в один рій. Завданням цього роя в час бою з ворогом, який розпоряджав артилерією, було ввійти в посідання непошкодженої гармати і його власною зброєю бити по його становищах. Здобуту гармату, якщо було можливо забрати її з поля бою, заховувано в недоступному для ворога місці й опісля вживалося її тільки в окремих випадках для переведення деяких акцій і для вишкільних цілей. Позатим функцію артилерії в партизанських частинах досить добре виконує середній калібер міномета.
Пов’язання з ОУН
Побіч УПА як політично-збройної формації діє на цих самих теренах широко розгалужена політична організація ОУН. Між тими двома чинниками мусіла бути забезпечена гармонія, зокрема на тому щаблі, де починалася практична дія. Такими відповідаючими собі щаблями були Воєнна Округа УПА й область в структурі ОУН.
Роля і функція ОУН не обмежувалася тільки до функції політичної партії. Крім тої, яка зосереджувалася головно в пропагандивній, а частинно і в організаційній референтурах, вона всіми іншими референтурами виконувала ще іншу — адміністративну функцію. Зокрема по заснуванні УГВР вона перебрала і ролю адміністративного апарату всього визвольного руху.
Пов’язання, яке було застосоване на цьому щаблі, було компромісом між апартійністю УПА і конечністю такого пов’язання. Командир ВО входив у склад обласного проводу ОУН з правом вирішного голосу. Він мусів орієнтуватися в усій роботі ОУН, а зокрема у функціонуванні її адміністративного апарату, що був заразом таким же апаратом Воєнної Округи. З другого боку, респектуючи вищезгадану апартійність УПА, а зокрема беручи до уваги випадки, що на постах командирів ВО були люди, які або нічого спільного з ОУН не мали, або належали до іншого її відламу, обласний провід ОУН міг тільки висловлювати свої побажання щодо переведення чи занехання бойових акцій. Права видавання доручень чи наказів провід ОУН у відношеннях до УПА не мав. Висота щабля, на якому це пов’язання було застосоване, а вслід за цим політична виробленість і зрілість людей, що виконували функції на цих постах, забезпечували гармонійність у функціонуванні обох чинників.
Дальшими щаблями в побудові ОУН були округа, повіт, район і станиця. Починаючи від округи до району включно, в керівних клітинах на цих щаблях були люди, що в організаційній номенклатурі називалися військовими референтами даного проводу. В УПА їх називали організаційно-мобілізаційними, або коротше «оргмобами». Вони були членами організації й організаційно їй підпорядковані, їхніми діловими зверхниками в своїх ділянках були два начальники відділів штабу ВО, а саме: організаційно-персональний і тиловий. «Оргмоби» із своїми відповідно до потреб розбудованими апаратами були саме тим продовженням перерваного на щаблі ВО територіяльного поділу, але вже з звуженими до чисто адміністративного характеру функціями.
По лінії організаційно-персонального відділу ВШ ВО до «оргмоба» належало: провадити реєстри військовоздатного елементу в свому терені, вишукувати потрібних в УПА фахівців, поповняти добровольцями здекомплектовані відділи чи давати новобранців для новосформованих. По лінії тилового відділу штабу: магазинувати зброю та муніцію й постачати нею відділи, в співпраці з господарським референтом ОУН — наладнувати прохарчування відділів, організувати й магазинувати медикаменти, організувати й постачати медикаментами шпиталі, дбати про організування виробничих верстатів. До нього належало також організування і керівництво згадуваними попередньо льокальними самооборонними відділами (СКВ).
Зв’язки
Зв’язок — це нервова система підпільного організму. Від справности його функціонування залежить дієздатність підпільного руху й успішність його боротьби. Тому в УПА до цієї ділянки, виділеної в окрему службу, були ставлені великі вимоги. На начальників цих служб ставлено добрих і метких організаторів.
На теренах дій УПА, де існувала мережа ОУН, військовим штабам і відділам були доступні її зв’язкові засоби, одначе з уваги на те, що ці зв’язки, перевантажені великим організаційним рухом, функціонували надто повільно для вимог керівництва військом, штаби УПА скрізь розбудували власну систему зв’язку.
Основою зв’язкового апарату була мережа зв’язкових пунктів, розкинених по всьому тсрені, що получені з собою в різних напрямках творили зв’язкові лінії. ОУН розбудовувала свої зв’язки для перевоження пошти, людей та постачання і звичайно мусіла вживати до цього підвод, що прив’язувало цей зв’язок до шляхів, а тим самим наражувало на небезпеку деконспірації і зустрічі з ворогом. Щоб зменшувати цю небезпеку, така лінія мусіла мати свій пункт у кожному селі, куди вона переходила, завданням якого було розвідувати про ворожі рухи в своїй околиці і в випадку небезпеки припиняти зв’язковий рух. До дальших обов’язків належали виміна коней, підвод і охорони.
Цими лініями зв’язку часто переходили постачальні валки УПА.
Окремі зв’язкові лінії УПА, в основному будовані для передавання наказів і звітів, спиралися на кінному зв’язку, причому віддаль між зв’язковими пунктами була досить велика, а контакт між ними втримувано звичайно найкоротшими польовими стежками. Цей зв’язок мусів бути побудований так, що часова віддаль між КВШ і ВО не могла бути більша, ніж 24 години, а в середині ВО — не більша, ніж 12 годин. Побіч активної лінії існували ще запасні.
Крім цього основного і найпевнішого засобу для зв’язків були вживані ворожі середники льокомоції, власні механізовані засоби (авта, мотоциклі), а на теренах звільнених від окупанта, побіч існуючої телефонічної мережі, яка тільки частинно могла бути вживана, розбудовано власне польове телефонічне сполучення.
Ця мережа зв’язку і така система його функціонування була вживана лише для сполучення керівних осередків. Бойові відділи в бою користувалися засобами зв’язку, вживаними в аналогічних одиницях регулярних армій.
Обов’язок утримування зв’язків в УПА був в обох напрямках — згори вниз і знизу вгору так, що у випадку розірвання зв’язкової лінії активність обох розірваних кінців давала більшу запоруку відновлення контакту.
ЦТЗ
Центральний Технічний зв’язок (ЦТЗ), що знаходився при ГВШ,— це радієвий зв’язок у стадії підготови. За німецької окупації він ще практично не діяв, а згуртована в цьому осередку невелика кількість фахівців займалася вишколюванням на окремому курсі персоналу, збиранням і монтуванням технічних засобів для навчання і практичної дії.
Школи
Дуже важливою проблемою в УПА був вишкіл власних старшинських і підстаршинських кадрів, доплив яких із регулярних армій був замалий і в великій мірі не покривав запотребувань. Для розв’язки цієї проблеми були покликані крайові старшинські і підстаршинські школи, останні організовані щонайменше по одній в кожній БО.
Такі старшинські школи на терені УПА були дві: одна на терені УПА-Північ і друга в Карпатах на терені УПА-Захід. Їх організували начальники вишкільних відділів КВШ. Інструкторський склад старшинських шкіл був заразом апаратом начальника вишкільного відділу ГВШ для опрацьовування підручників для загального вжитку (звичайні переклади) і важливіших проблем повстансько-партизанської боротьби. Господарське і тактично старшинські школи були підпорядковані командирові ВО, на терені якого перебували.
Ця стаття не з’ясовує подрібно всієї проблематики структури і побудови УПА. Вона однак накреслює основні елементи, без яких уточнити та зрозуміти значення і ролю УПА в новітній історії України було б неможливо.
“До зброї” № 24(37), вересень 1954 р.
Іван Бутковський, підполковник УПА
