Спогади про “Звитягу-2008” очима чотового Бороди

Початок. Середа. Сьома вечора. Швидко збираюсь в дорогу, бо скоро збір і виїзд. Набиваю наплічник найнеобхіднішим і вирушаю. Помітив таку річ: з дому в таких випадках ніколи не виходжу нормально, завжди щось забуваю. Але тут я перевершив сам себе. Я примудрився забути намет! Добре, хоч за півкварталу зрозумів, що чогось не вистачає. Отак от.

Прийшов на офіс, стрівся з нашими. Посиділи, почекали, пішли. Потім навіть поїхали. І вже під Рівним мене осінило. Я посуд забув. Що ж. Все почалось як завжди – дуже позітівно.

Приїхали, одним словом. Полазили Луцьком, поїхали вже на сам терен. Тут особливо не розпинатимусь, бо нічого цікавого не трапилось. Але почалось.

Прибули.

Ага. Привезли нас в чисте поле серед лісу і озер. Поділили і осюрпризили. Мене чотовим поставили. І нарік нас друг Вєй сотнею “Чорні пси”. А я свою чоту – “Барбароса”. І стало так. Я спочатку й не повірив, думав, що Вітер якогось іншого Рудобородого на увазі має. Але нє. Це я тіко один такий, красівий і неповторний виявився. Ну, що робити, дали відповідальність, треба нести.

Першим ділом поганяв людей по болоті, та й сам з задоволенням в нім повідтискався). Треба ж авторитет кєровника тримати.

Відбулось відкриття торжественне. Нас навіть по тєлівізору показали. А я взагалі на пару хвилин виявився багінєй мєстного масштаба. Коли співали Гімна України, то до мене аж два оператора прибігли. Видно тому, що голосно співав. Краще б зняли тих, хто красиво співав. Не дуже то воно, коли щось робиш, а на тебе два скляних ока дивиться. Ну, то таке. Тому, що невдовзі почалась

Дорога на табір.

Така позитивна штука, скажу я вам, вийшла. Поки було відкриття, то погодка нас балувала: то сонечком пригріє, то злегка дощиком просіє, би не перегрілись. А тут нас накрило. В таку зливу я давно не потрапляв, чесно. Лляло ніби з відра. Промок я швиденько. Це й виручило, бо потім не менш швидко й висох. Як дупою чуяв, що варто вдягнути щось легше. Хоч лишилось в що передіться.

Так от. Перлись ми довго й нудно. Ще й тикались в різні цікаві непрохідні болота, тож дорога вийшла довгою. А потім ще й дуууже важкою. В тому плані, що речі стали вдвічі важче. Я вже не знав, куди свого намьота діти. Незручно й так носити, а ще й в дощ. Бісова видумка), Хтось мені був сказав, що ми йшли вісім кілометрів. Дві години. Це я так, коли гуляю і всіх птахів по дорозі перераховую, ходжу. Хоча воно й не дивно. Такими чигирями добираться…)

Ще було круто йти стежками, які були перегороджені всілякими гілляками, деревами, болотами і ще всілякою єрессю. Настрибались ми добряче. Під кінець вже й лави не тримали, бо у людей почався страшний діпінсайленс і вони самі собі угнєтались.

Але прийшли і почалось

Таборування.

Позитивний такий момент, скажу я вам. Бо злива ще йшла. Тому хутко поробили шалаші з величезних шматків плівки і сховались там разом з речима. І почали гріться. А ще їсти, що Бог послав. А Бог послав ліцеїстів з тушківкою. І вже там я почав пропі… кхм… психотерапію новачків, пояснюючи такі прості речі, як те, що дівчата їдять і п’ють в першу чергу. Ніби почали розуміти).

Далі дощ скінчився і почали ставити намьоти, збирати дрова, отримувати на горіхи від Колоса, готувати їсти і знайомитись. Поки туди-сюди, зготовили, поставили (недоставили) намьоти, вже й темно стало. Тож поїли і влягли спати. Правда, ще й тут довелось побігати і позаспокоювати людей, бо вони щось не розуміли слів “нічна тиша”.

А потім на якомусь інфернальному готішно вбраному і доленосному годиннику пробило північ і

Почалась теренова гра.

З цього моменту табір другої команди став ворожим табором, а ми опинились в умовах бойового часу.

Тож, зранку отримавши наліпки-життя, всі почали щось робити корисне. Мене от, наприклад, перевели в ройові. А чота моя відійшла під командування друга Сірка. Зі мною в комплекті. І з назвою теж. І почав він нас штормить. Я ж людина добра, так не можу.

Хоча взагалі я швидко знайшов з ними спільну мову. Я завжди з людьми легко зходжусь. Я люблю, коли мені довіряють і поважають, а не бояться. І я вдячний їм за розуміння і підтримку.

Крайньою мірою з 25-ма людьми. З сімома-вісьмома можу. І робив). І мене робили. От.

А ще Бойко щось поробив на наш чай. Бо як тіко ми всідали його пити, то приходила “Вовча сотня” і громила нас вщент. Потім ми на них ходили, але нас теж розбили. Цікаво, хто тоді, блін, на таборі пив чай?

Після першого бою нам Сірко і Спірітус (Спірічіус, Шпріцус, Спірітуліс – всі претензії до Півночі) влаштували тренування як правильно воювать. Там всьо виходило. А потім приходили вороги і знов починався вінегрет. Отакі ми вояки. Але все одно круті.

Сходили на ворожий табір. Всі загинули. І ми переїхали. Для різноманітності. Вночі. Рушили опів на четверту ночі, дійшли вже засвітло. Невиспані, між іншим, бо нам заслали діверсантів, які кричали попід табором. І нам алярму зробили. А я тіко засинати почав. Нелюди…

Інтєрєсності.

От їх було. Всім стане. То діверсанти наші ледь не на добу пропадуть, то прапор звоюєм, а гінець, який мав його нести на умовлене місце, заблудить і вернеться на ворожий табір. “Я заблудився, відведіть мене назад”. Шедевр просто.

А головна інтєрєсность була третього дня. Сиділи сі на таборі, релаксували, аж тут Вєй зібрав всіх хлопців, дав пару хвилин на збори і на попісять і ми пішли в ліс. Тіпа по гриби.

Побиті на десятки, налегку, без наплічників, їжі і води. Мобільні групи отакі от. Мали якусь геть круту тактику. Отак і пішли. Добре хоч в болотах були, то з водою проблем не було. Ліг собі біля калюжі на пузо, водички посьорбав і радій далі життю. А от їжі не було. Сіркова десятка, де я був, мала на меті прорватись до прапорів і зробити їм зміну підданства. І от сидим ми метрів за 400 від ворожого стану голодні, холодні. Єсти хочем. Я вже гілочку жую потрохи, Лобатий комарів збирає, Злий списа невеличкого точить на мишей, Сірко до десятки Чорноти в гості пішов. Романтіка.

Потім вже пішли до Чорноти потусіть. Ці красавці і вогнище розпалили, і дерева валили, щоб ворогів полякати і ваапще. Бєса гнали на повну). Ви знаєте, що таке щастя? Ви його бачили? А я бачив. В двох десятках пар очей в той момент, коли Вєй приніс їжу.

А нас жорстко лоханули. Поки ми виходили на позиції і чекали на зумовлений сигнал, ворожий табір прикриваючись ЗБД взяв і знявся. І прийшли ми на голе місце. І нікуди не встигли. Перебили нас наголову по частинах.

А ще Підошва перенесла всі шмотки на острів. Це найбільший сюрприз був. Прийшли на табір, а його нема. Всьо, миші з’їли. Купа позитивних емоцій, втілених у слова, панічний пошук хоч якихось речей, на які можна всісти і влягти, поглинання чогось незрозумілого (казали, що то їжа). А ще я собою річку міряв. Бо переправа – дві слизких колоди. А черевики й так не сухі, тож на середині переходу осідлав колоду, подумав кілька хороших думок і поперся вбрід. Контрольний замір показав, що річка мені рівно по причинне місце (від берега до острова було метрів зо п’ять). Тому відро з чаєм я вирішив нести все-таки вбрід.

Далі був ранок, похід останньої надії за півтори години до кінця гри після відправки спецназу на ворожий табір, злива, закриття табору, прощання, обмін конактами, шлях домів. Все скінчилось…

Але

Лишились приємні спогади. Нові знайомства, спільні переживання, купа позитивних емоцій. Лишились згадки і люди.

Лишився Вояка. Хлопчина-ліцеїст, який зі збитими і зтертими вщент ногами виконував всі накази і через не можу відбув все. Привіт тобі друже!

Лишився Скутер. Активіст ти мій)! Першим у розвідку, першим в спецназ, першим всюди. Молодець!

Лишився Лобатий. Гроза комарів. Цікаво, скільки б їх треба було назбирати, би нагодувати вісім лобів?

Лишився Барбос. Можливо, нічим себе сильно не проявив, але все одно – тримайся!

Лишився Джин. Привіт!

Лишилась Білявка. Хороша людина, в якій тече житомирська кров, тіко вона про то не здогадується. Дякую за зібраний шмотнік під час створення Незалежної Третьої Партизанської Республіки! Цілую.

Лишилась маленька і тихенька Фєя, яка звикла до псевдо день так на третій. Не забуваю.

Це був мій рій.

А ще є Шнур, який керував вогнищем і роєм Коржика). Є Тополя, яка готувала просто надсмачну їжу всій чоті. Дякую, сонце. Є Коржик, який керував своїм третім роєм і Шнуром. Є Петлюра, колєга-кєровник першого рою. Є Сірко, котрий над нами трьома(Прянік, Петлюра і я) був головним кєровником, тобто чотовим.

Є побратими білоруси. Живе Білорусь, друзі!

Дякую всім. Хто б не виграв, не програв – мені було дуже круто. Маю надію, що ще стрінемся всі разом.

Слава Україні!

Глосарій.

Вєй (жит. діал.) – Вій.

Сотня – підрозділ УПА, основна тактична бойова одиниця, складається з трьох чот

Чота – підрозділ УПА, складається з трьох роїв

Рій – підрозділ УПА, найменша одиниця, хоча може в свою чергу ділитись на дві ланки.

Діпінсайленс (жит. діал.) – стан готичної депресії, зазвичай супроводжується співом фрази “діп ін сайленс егейн” на різні відомі мотиви.

Угнєтатись (жит.-києвсь. діал.) – перебувати в діпінсайленсі.

Намьот (біл.) – намет

Бойко – головний дядька у “Вовчої сотні”

Алярм – тривога

ЗБД (скор.) – зображення бурної діяльності

Підошва (жит. діал.) – Підкова

Чотовий Борода (Житомир).

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

вісімнадцять − сімнадцять =