Є речі, через котрі треба пройти і відчути їх власною сракою, щоб знати, що це і який майонез до нього купувати. Суперпотужний табір “Звитяга” якраз із таких речей – відео, фото, байки і піна з рота(команда слабша, біоритми не ті, магнітні бурі і все інше) – ніколи на світі не передадуть того, що відкривається очам та іншим органам чуттів у лісі. Причому таборовик бачить одне, вожденятко мого типу – іншу, провід сотні і РВС – третю.. Не перетндуючи на об”єктивність і незаангажованість викладу це так, як я це сприйняв цього року. Поїхали!
Сцена 1. Прелюдія.
Лягати спати о 21.00 – свинство абсолютне. Скільки б ще всього встиг би зробити конструктивного, але ж ні, матері вашій трясця! Хоча ці хтиві протести швидше підсвідомо виникають – мізки ж комп”ютерною точністю кажуть, що якщо я не висплюся, то ходитиму 4 дні наче зомбі, що було доведено кількарічним досвідом. Так що як би я не любив “Фабулу” і “Рамштайн”, але доведеться відпочити.
23.38 – як завжди проспав, твою дивізію! В принципі до автовокзалу йти не так багато, але все ж. Не можна примушувати друзів чекати. А надто якщо то друг із Білорусі і їхав шляк зна як і скільки до славного міста Лучеська. Відтак натягуємо черевички (пора б вже звикати) і топаємо. На вокзалі лажа – у автобусі з Бреста його немає, але через 7 хвилин на виході з іншого автобуса виходить хтось із таким же добрим писком, як і Война. Нарешті! За розмовами про лукашенків, ющенків, комуністів, рукоблудів, кагебістів і тп проходить десь 20 хв до штабу – лежанки якихось морських котиків у спальниках. Ми ще махнулися футболками – УРРА! тепер і я маю футболку “БУНТу”!!)) і перекусили по булочці. І о 2-й ночі я нарешті втрапив додому..
Сцена 2. Інтро.
Будильник із роками дзвенить все огидніше – як тільки барабанні перетинки витримують це шумове гвалтування?! С*ка! 7.03!!! Зібравши всі душевні сили в кулак і стримуючи матюки і прокляття, запускаю програму взаємодії із навколишнім середовищем. Все бюрократичне лайно – душ, їжа, збори – проминає за лічені хвилини. Не це головне! О 8.00 маю бути на місці збору, хоч би довелося об стіну розбитися!
Не розбився, хоча народ у маршрутці і дивився на мене очима косуль, котрих починають їсти леви)) Їй Бо, ніколи не виділи людину у флеку, чи що?! Зате на місці повно знайомих писків – файних і не дуже, якась гопотня зі спортивними сумками(мазахісти!), автобуси і таке інше.. Зате Німий і Скутер ту. Після години нереального втикання сідаємо до автобусів, де ледь вистачає місця, знайомимося, травимо історії з минулого табору, анекдоти про кацапів і комуняк, зустрічаємо дівчат(найприємніший епізод:-))) і приїздимо на місце, де нас ділять на команди і я із найбільшим захватом дізнаюся, що мої друзі таки потрапляють до мене в чоту! А коли я побачив своїх бійців(аж 49 штук), то взагалі душа моя возрадувалася – кращої чоти неможливо придумати, навіть погана Юнона себе якось підозріло тихо веде. Всі із розумними виразами облич, тихі, слухають що ти їм розповідаєш, навіть впоряд засвоїли швидко! Початок файний, так би й надалі! Після відкриття беремо манатки в зуби(бо руки і без того зайняті) і вальцуємо до місця таборування, востаннє кинувши зверхній погляд на чорних псів. До зустрічі на полі бою, камеради! У нудному розтаборуванні, нагружанні, стоянні на кулаках і криках завершується цей день..
Сцена 3. ХАРДКОР.
00.00 – старт теренівки. Перша порція адреналіну в кров. Перший недосип. Перші напружування слуху, перші стійки і звіти про дибільні втрати і ворожі розвідки. Поступає інформація, що наш табір знайдено, але ми напружено чекаємо на наші розвідгрупи, котрі повертаються майже всі мертві. З інструктажем ми сплужили, матері вашій трясця! Але мене більше хвилював бойовий дух -у чеканні народ сумує і нудиться. Довелося викаблучуватися екстравагантніше, ніж на парах, щоб то змінити. Йопти!!! Чорні пси! Чорні пси! “Мать твою перемать!”. Алярм! До щогли! Третя чота, всі сюди, без команди ніхто не йде. А ліс тріскотить, 100 рил невпинно наближаються. Нерви не витримують і перші придурки зі мнов в тім числі кидаються вперед. Влетівши головою в пузо котромусь хлопцю, помічаю, що на мене валять десь 10 людей. Далі все за інструкцією: пикою до землі, ноги якомога ширше, праву руку на ліву і триматися хоч зубами за землю, щоб якомога довше валили. Тримався я мабуть секунд 50, що враховуючи кількість атакуючих, зовсім немало. Якби не істеричне ржання Мальви що вона мене вбила(про 9 людей що сиділи на мені вона якось забула) то було б все зовсім добре. Кароч вийшла повня, матері вашій трясця, дупа – нас подробили і зафігачили частинами. Забрали прапора. Спалили намета. Ну почекайте.
За кілька годин команда готовності до шикування і виходу до бою наповнює серце радістю. А моя обіцянка шоколаду і горішків зі згущиком всім, якщо виграємо бій, вселяє в моїх таборовиків найвищий бойовий дух. Дорога лісом і вирубками, то залягання і чекання, то знову йдемо. Перед битвою – молитва. А потім – Лісові чорти! Лісові чорти! Лісові чорти! Голос я саме тоді зірвав – верещав на людей щоб не розсипалися. На дистанції метрів 10 зупиняємося. ААхххх хлоппці! Вперед!!! Чорні штани, біла пов”язка – є! Крики, тріск гілок, матюки, ще пов”язка, небо, зуби, яма, пов”язка, біжу, задихаюся від адреналіну, Джура, Шершень, пов”язка, кущ, ще один, удар в спину, чиясь лапа лізе до моєї пов”язки! Пішов ти! Перевертаємо на спину і здираємо, далі, далі, хлопці, допомагайте! Червоні??? ТУ! 19 пов”язок – непогано… 41 жива людина. Лісові чорти! Лісові чорти! Мертві пси – чудове видовище! А мертва Змія – ще краще. Додому тепер. Поки що..
Прапори у нас, щоглу ще не встигли поставити, а ці невмиті шакали вже ту! Бойко мене не слухає і дробить сили на 3 частини. Бій знову програно..
Сцена 4. Рандеву.
Після третього бою інша сотня надійно заховалася в болоті, де вони сиділи тихо, як руді миші, ті 2 дні, протягом яких ми лазили лісом і шукали їх. Віддам їм належне – місце їхнього табору ми так і не знайшли. Але ховатися не в наших правилах. Вважаю, що пси, побачивши, як успішно ми можемо їх винести при їх якісній перевазі на ЇХНІЙ території, піджали хвіст і вирішили прийняти тактику лиса, а не вовка. Ваша справа, шановні! Якщо ви їхали на табір щоб годувати комарів і відтискатися за найменший шум то прапор вам до рук і барабан на шию! А ми тим часом тренувалися, проводили розвідки, вбивали(а потім годували) їхні розвідки, котрі загубилися і більше дня нічого не їли, сподівалися зійтися ще хоч у одному двобої.. Але не судилося.
На закриття всі йшли під палючим сонцем і шквальними атаками комарів. А потім лякали мешканців Смідина криками “Бандера – вождь!” і “Слава Нації!”. Роз”їжджатися було сумно – Мольфар, Война, Партизанка, Скутер і всі інші – тепер знову є лиш контакт і телефон.. Але то фігня. Вип”ю пів літра квасу і піду додому.. І ще трохи полякаю людей своїм виглядом солдата після Сталінградської битви..
Епілог.
Так і пройшла теренівка. Не знаю як комусь, але мені сподобалося! Це був корисний і навдивовижу важкий вишкіл. Дякую Богові, що всі повернулися живими і здоровими(майже) і з хорошими емоціями. Чекаємо наступнього року і можливості взяти реванш. І маленька порада псам – ХОВАЙТЕСЯ ХОЧ НА КРАЙ СВІТУ, ОДНАКОВО ЗНАЙДЕМО І ВБ”ЄМО!
Чотовий Сокіл (Луцьк).
