Спогади подруги Либідь про Звитягу-2010

“It’s not the size of the dog in the fight, it’s the size of the fight in the dog.” Mark Twain

Щоб писати про війну, потрібно з неї повернутися.Щоб пройнятись усіма тонкощами повстанського життя, самих лише прочитаних книжок і досліджених архівів буде замало. Необхідно скуштувати його, спробувати себе у ролі його учасника – бунтівного лицаря, за відважністю якого – висока мета.
Сама така нагода випала мені, хоча на момент згоди я і на третину не уявляла,що чекає на мене. Почувши про можливість провести перші 4 дні травня у славетних волинських лісах, я, любителька пригод та обожнювачка української природи, просто не могла змарнувати її. Чи зупинило б мене усвідомлення того,що попереду відсутність питної води, безсонні ночі в тривожному очікуванні ворога та безперервні сигнали «Алярм! Алярм!»? Навряд. Швидше за все, це прозвучало б як виклик і ще більше б розгарячило мою уяву.
Отож, то був кінець квітня, і я, запалена ідеєю та цікавістю, з нетерпінням чекала моменту від’їзду до Житомира, звідки розпочиналась моя подорож назустріч військово-патріотичній тереновій грі «Звитяга». З часу її першого проведення навесні 2006 року гра щорічно організовується Всеукраїнською молодіжною громадською організацією «Національний Альянс» і проводиться на території Волинської області. Мета цього чотирьохденного дійства – популяризація здорового способу життя, фізичний та ідеологічний вишкіл, виховання поваги довояків ОУН-УПА, які свого часу воювали на цій землі, спонукання молоді до активної участі в громадському житті країни шляхом залучення її до молодіжного руху.
Для початку про слово «ТЕРЕН». Воно походить від франц. “terrain” – місцевість, територія. А теренова гра – це відповідно активна гра на певній визначеній території. Отож, «Звитяга» передбачає поділ всіх учасників на дві команди, які протягом декількох днів ведуть між собою боротьбу з метою захоплення прапору суперника та “знищення”якомога більшої кількості “бойовиків” з протилежної команди, кожен з яких має пов’язку на руці, котру потрібно зірвати. Зірвані пов’язки передаються у Раду вищих спостерігачів, і за їх кількістю визначається результат гри. При встановленні результатів змагань використовується спеціальна шкала оцінювання:чим вищий ранг “убитого”, тим більше балів отримує команда. Перемагає сотня,яка набрала більше балів або здобула абсолютну перемогу.
Повернувшись звідти, люди не носять медалі, але однозначно мають що розповісти, що я і збираюсь зробити. Отож…
Day 1. Arriving
Після 15-ти годинної подорожі маршрутками, я і мої новоспечені побратими зЖитомира нарешті прибули на місце збору (лісовий масив між селами Лісняки,Рудка та Рудня Старовижівського району Волинської області ), де зібралося близько триста активістів із різних регіонів України. Цьогорічна «Звитяга» мала стати вирішальною у кількарічному протистоянні між двома командами “Чорні пси”і “Вовча сотня” та їх сотенними. За попередні чотири роки вони запекло“воювали” в нічию, зрівнявши рахунок “2:2″ у 2009 році. Я стояла у лаві, мало що розуміючи, окрім того, що зараз мене втиснуть у котрусь із команд, і я автоматично стану «псом» чи «вовком». Цікава перспектива, я вам скажу. Нарештіучасники поділені, і я разом з більшістю житомирян потрапляю у «Вовчу сотню» на чолі з сотенним Бойком та бунчужним Соколом. Далі нас розділили на менші структурні одиниці: чоти та рої, кожний придумав собі псевдо, за яким до нього зверталися всі наступні дні ( я стала сестрою Либідь), і ми попрямували у пошуку місця таборування. Йшли довго. На плечах переповнений 50-ти літровий рюкзак, в руці важчезний кульок, і я йду в ритмі, який задають вдвічі більші за мене чоловіки. Було важко, але казати «ні» було вже запізно – виклик прийнято.Після 3-х годинного блукання лісом, ми приютилися на гірці серед густої рослинності, місцина, де за нашими очікуваннями, ворог нас мав знайти нескоро. Гостре і цілком поясниме бажання пити було незадоволене – єдиним водним ресурсом поблизу було болото. Проблема з водою залишалась актуальною до кінця гри, так що кожна крапля, що потрапляла до рота, смакувала по-особливому.
Розбили табір, вислухали настанови керівників – не жаліти ані себе, аніворога. Мовляв, на війні всі засоби прийнятні. Адреналін пирснув у голову і я,напевно, вперше в житті відчула себе чи то хижаком, чи то амазонкою.
Перед сном нам видали пов’язки – такі білі липучки, які ми наліпили наруку, офіційно ставши вояками «Вовчої сотні». То була єдина ніч, коли ми більш-менш поспали.
Day 2. Let’s get it started.
На ранок виявилось, що, незважаючи на наші зберігання тиші та маскування,розвідники ворожого табору таки знайшли нас. Тож варто було чекати нападу. Так як більша половина нашої сотні брали участь у «Звитязі» вперше і не мали жодної уяви, що означає бій на цій «війні»,досвідчені і вже вправні у цій справі звитяжці вирішили продемонструвати нам деякі прийоми. Невеличкий інструктаж, і ось вже нас,зелених, але запалених цікавістю,просять спробувати себе у тренувальному бою. Мушу визнати, що то було неабияким зарядом енергії. Здається, про азарт, з яким я вчепилася в свого уявного ворога, я ніколи раніше не здогадувалась…
Нарешті, недовго по нашому поверненню у табір,почувся запах ворога. Тріскіт лісу і затяжний гул «псів». Прискорене серцебиттяі навіжені очі. Хотіла б я поглянути на себе. Далі все було, як у бурхливій короткометражці – їх напад, наша миттєва реакція, одна суцільна гора людей,дівчачі писки, прохання про підмогу. Бій на Звитязі – це кількахвилинне(зазвичай не більше 5 хвилин) протистояння 2 сил, які в межах правил, та все ж з неабиякою завзятістю борються, зриваючи один з одного пов’язки, допоки в одній з команд не залишиться жодного «живого» вояки. Я вчепилась в якогось хлопця, викручуючи його руку в пошуку червоної пов’язки, але то було зовсім нелегко. Повторюючи раз за разом свої зусилля, я і не помітила, як моя біла пов’язка непомітно була зірвана ворогом. От чорт! Але я не встигла погорювати,адже вже за хвилину бій було зупинено. З нищівною перевагою ми, сотня відважних вовків, сталина крок ближчими до перемоги!
Day 3. Keep fighting.
Коли розпочався цей день, а коли закінчився попередній, я вам не скажу. Адже розлючені поразкою «пси» вдалися до нової тактики виснаження і не давали нам спати всю ніч. Виславши з десяток своїх розвідників, які блукали навколо нашого табору, то посвистуючи, то щогодини імітуючи напад, вони очікували, що до ранку ми будемо абсолютно знесилені і вже ні на щоне здатні… Помилялися. Мушу визнати, що нічка то була складна. Тільки задрімавши, ми безперервно підскакували від крику «Алярм!», так що до ранкумене трусило від щонайменшого поруху. Мозок був налаштований лише не оборону,ніби я робила це від народження, ніби не було життя за межами цього темного,безкрайого лісу.
Ще з вечора наші з точністю до 400 метрів знайшли їхній табір. Відтак збираємося, налаштовуємось на перемогу і рушаємо. Супротивники зручно розташувалися на березі річки з проточною водою. Це вам не 2 дні підряд сухпайками харчуватись. Їхня сотні дружньо забилася в куточок біля щогли з прапором. Страх читався у їхніх очах.Та що там, в мене руці також трусилися, як і усі наступні рази перед боєм.В атаку! Цього разувсе відбулось не так поспішно. Оборона їх виглядала жалюгідно. Одна за одною позлітали червоні пов’язки. Радуйся,Вовча сотня, ти знову переможець! Ще й прапор їхній вдалось захопити! Щоправда по поверненню у свій табір, ми свого також не знайшли. Їхні розвідники-умільці без особливих зусиль викрали його під час нашої атаки. Але після чергової феєричної перемоги бідкатись ми не збирались. Єдине, що могло врятувати псів- це повернення свого прапора і утримання обох прапорів у себе в таборі до закінчення гри. Можливо. Але ми про це не думали. Ми були чітко налаштовані дочекатись їхнього нападу і дати остаточну відсіч!
Day 4. The moment of glory.
Знову спустошлива ніч.Про сон чомусь навіть не думається, перемога -занадто принципова. Неспокійно. Ворог знову хитрує, та ми вже не зважаємо. Ніби все під контролем, стійкові – на місці, біля щогли з прапором – ціла чота. Майже зненацька нагло зчинився алярм – ворожа сотня йде! В темряві нічогісінько не видно, світимо ліхтариками і бачимо все тих же Чорних псів. От вперті! Ну, нічого, зараз ми вам покажемо!Ворожа сотня хотіла грубо відтіснити нас до щогли і швидко забрати свій прапор. Від їхнього тиску наш народ падає. Знову каша,знову наша бере. Та виявилось, що їх прийшло лиш 50 з чимось. Тобто половина ще десь блукає. Відповідно бойову тривогу не відміняємо, чекаємо. Хоча й певні були,що Вій якщо й нападе, то лиш зранку, але війна є війна, тому ніяких дій на випадок – все має бути під контролем!
До ранку вони більше не показалися…Ми повалилися хто де. Сон таки взяв своє…
Ранок злився із ніччю і попереднім днем. Чекаємо.Вони з’явились без інтриги, за годину до кінця гри – розбиті і зневірені. Треба було їх добити рішуче, жорстко і швидко, щоб не встигли забрати прапор, що ми і зробили. ПЕРЕМОГА НАША! Онде бунчужний Сокіл вже підстрибує до вершечків дерев,радісно підкинутий своїми побратимами! Цей дев’ятнадцятирічний вояка став справжнім героєм цьогорічного протистояння. Декілька слів для преси.

Друже Соколе, яка це за рахунком для тебе «Звитяга»? Які зміни ти спостерігаєш у грі?

Це вже моя третя Звитяга. Попередні дві я був чотовим і у все того ж Бойка.Щороку все складнішеі складніше вести гру з огляду на те, що вдосконалюється тактика, прийомистають хитрішими, народ ховається чимдужче. Але у цьому весь смак.

Назви три ілюзії про«Звитягу».

Перша – те, що тут є мордобій. Брехня. Якби я побачив у когось мордобій,вигнав би з табору без роздумів.
Друга -що сюди їдуть тільки мужики по 30 років і немає дівчат. Брехня, бо середній вік учасників років17-18 ідівчат від третини до половини.
Третя – що це терористичний табір і тут готують смертників. Брехня, дівчина 15 років смертником бути не може, та й не характерно це для українців. Ми боремось відкрито, а не потайки бомбимо.

Алі Апшероні стверджував: «Війна змінює людину, роблячи когось кращим, а когось набагато гіршим, ніж він був. З війни ніхто не повертається таким, яким він туди йшов». Як гадаєш чи може перебування на «Звитязі» вплинути на світогляд її учасників?

Безперечно! Я бачив не одну людину, що після «Звитяги» змінювалася на краще, вступала в «Національний Альянс» і досягала успіхів в організації. Деякі учні військового ліцею вирішували остаточно ставати військовими теж після «Звитяги».Хоча недисципліновані і ледащі люди теж трапляються і після гри просто відходять.

***Залишилися формальності-торжественне закриття гри і озвучення переможців. Позаду чотири дні безцінного досвіду. Життя таке, що ніколи не знаєш, яку війну тобі оголосять завтра. Найцікавіше те, що частіш за все ми навіть не підозрюємо, за що і проти кого боремось.

“To be nobody but yourself in a world that’s doing its best to make you somebody else, is to fight the hardest battle you are ever going to fight. Never stop fighting.”

E. E. Cummings

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

2 Responses to Спогади подруги Либідь про Звитягу-2010

  1. Скінхед Вася says:

    Гарна стаття! Молодець подруго Либідь)))

  2. Німий says:

    Гарний пост. Надіюсь наступного року буде не гірший)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − девять =