Як я стала “бандерівкою Стрілою”

DSC_0210Спеціальний кореспондент газети «Волинь» 2 доби провела на болоті серед цуманських лісів, беручи участь у спортивно-патріотичній грі «Звитяга».


Малою мене лякали: «Не будеш слухатися, то завеземо в цуманські ліси». Вони поставали в уяві дрімучими непролазними хащами. Пізніше вже думала, що то якась доросла вигадка на кшталт Бабая та інших нісенітниць, якими добре вгамовувати надмірну дитячу жвавість. Але нещодавно, вперше побувавши в цуманському лісовому масиві, зрозуміла, що то була досить непогана страшилка, бо насправді прожити там дуже непросто.

ГОЛОВНЕ — ПЕРЕЖИТИ ПЕРШИЙ БІЙ

Наспівуючи пісню «Убий в собі москаля», збирала речі до сумки, фотографувалася перед дзеркалом у камуфляжі й уявляла себе доблесною воячкою УПА. На травневі вихідні я зібралася на «Звитягу-2013». Це така спортивно–патріотична гра, де кожен охочий може випробувати свої сили й готовність захищати Батьківщину в інсценізованих боях. Від учасників вимагається вписуватися у віковий ценз: від 15 до 28 років, спілкуватися українською мовою, не палити, не вживати алкоголю і наркотиків та виконувати накази Проводу табору. Ну і стати побутовим аскетом, живучи 4 дні під відкритим небом у волинському лісі.

Також гравці, подібно до справжніх упівців, придумують собі псевдоніми, якими користуватимуться на період гри. Я подумала, що мені личитиме ім’я «Стріла». По–перше, так звали волинську повстанку — героїню нещодавньої газетної публікації мого старшого колеги Петра Боярчука. По–друге, спонукає бути в тонусі: де ж ви бачили стрілу, що рухається зі швидкістю напівпритомної черепахи? Дехто з тих, хто вітається «Слава Україні!», вважає себе Змією, комусь до вподоби Пісня, а є ще Муха, Каспер, Пегас, Вій, Вітер, Волинь, Вода, Звір, Вишиванка, Мрія, Боровик, Спецназ, Шпилька…

Серед двох сотень охочих перевтілитися в упівців — значна частина учасників молодіжної громадської організації «Національний альянс» (вони ж організатори) та «пластунів». Є учні з військових ліцеїв, студенти–юристи з Чернігова, дизайнерка одягу з Луцька, громадський активіст із Білорусі, юнаки й дівчата зі Львова, Києва, Рівного, Луцька, Хмельницького, Тернополя…

В автобусі, що везе нас до легендарного цуманського лісу, якась дівчина по радіо розповідає похабні анекдоти. Юнак із кінця салону гукає, щоб перемкнули на «FM–Галичину». Долинають уривки розмов, що лунають довкола. Двоє хлопців згадують, як минулого року працювали охоронцями на фестивалі «Бандерштат». «Стільки літрів водки вилили на вході. А в однієї компанії забрали пляшку колекційного коньяку», — згадує хлопець. «Чим дорослішим і освіченішим стаю, тим страшніше. Бо знаю закони, що не можна робити і що за те буде», — чую з іншого кутка. Біля мене двоє хлопців розмовляють із симпатичною чорнявою дівчиною. Вона — з Рівного, на «Звитягу» приїхала вперше. «А ти не боїшся, що 4 дні доведеться ненафарбованою ходити?» — цікавиться мій сусід. І відразу додає запланований комплімент: «Але ж ти й без того гарна, тобі не страшно». Дівчина усміхається. «Головне — пережити перший бій. Далі буде тягово, адреналіну море… Потім цілий місяць тільки про це й розповідатимеш друзям», — повчають дебютанку.

РЮКЗАК ВИДАЄТЬСЯ ВАЖКИМ, ЯК ЖИТТЄВИЙ ХРЕСТ

Місце збору й офіційного відкриття гри — розлога поляна в лісі, залита не по–весняному немилосердним сонцем. Тут, у лісовому масиві між селищем Цумань та селом Берестяне, у 1950-1954 роках перебував останній командир УПА Василь Кук, полковник Василь Галаса та їхні побратими.

Учасників ділять на дві команди — сотні, приблизно по 90 людей у групі. Гравці мусять вишикуватися за десять секунд. Потім час іде у зворотному напрямі, з мінусами. Наскільки проштрафилися — стільки й мають відтиснутися від землі на кулаках. Дівчатам дозволяють виконувати вправу на долонях або присідати. Одна з воячок — висока, струнка чорноволоса дівчина — типажем нагадує мені радше дискотечну завсідницю, аніж польового кухаря (її призначили на таку «посаду»). Пізніше подруга Пісня (Юлія Калінчик) розповість, що через синці на ногах, отримані на «Звитязі», змушена була пошити нове, довге плаття на весілля до подруги. Додає, що товариші–звитяжці у Луцьку не впізнають її, коли випадково зустрічають у місті, бо ходить у сукнях і на шпильках.

Одна сотня отримує назву імені Перця, білий прапор і командира (сотенного) Звіробоя, інша, під керівництвом Лучника, зватиметься «Чорною» і воюватиме під червоним знаменом. У наступні дні предметом завоювань буде стяг супротивника. Головне — будь–що забрати полотно із ворожого табору, подолавши охорону. Я вибираю собі сотню Перця: тут єдиний іноземець — із Білорусі, а також присутній хронікер подій із відеокамерою.

З інтервалом у півгодини сотні вирушають углиб лісу шукати місце, щоб розбити табір. Місце перебування обирають з огляду на зручність і військову тактику: обов’язково поблизу джерела і з розрахунку на те, що поселення буде важко знайти суперникам. Перед тим, як рушити, із рюкзаками на плечах знову відтискаємося від землі. Це покарання за надмірний галас. Білявий хлопець попік обличчя кропивою, коли нахилявся до землі.

… На четвертій годині ходьби лісом наплічники важчають, ніби тягар усього життєвого хреста випало зараз нести на своїй спині. Нам хочеться прохолодної мінералки і морозива, але є лише жовтуватого кольору тепла вода із замуленого джерела. Питні запаси хлопці несуть на імпровізованому коромислі: на колоду з обох боків повісили по відру. Кілька разів перепочиваємо, але не затримуємося надовго. Коли зупиняєшся, укуси комарів стають дошкульнішими. Акустичний портрет лісу звучить єдиним багатоголосим комариним дзижчанням. Гравці обмахуються гілочками дерев, закутуються з головою у ковдри, обв’язуються хустками так, що видно лише очі. Відеооператор із Києва Ярослав Кріпиволя вигадав власну систему захисту від комах. Він розкладає килимок, вмощується на ньому по–турецьки і виконує різні вправи: робить розтяжки, закидає ноги за голову…

На шляху зустрічаємо представників із ворожого табору, тому доводиться міняти напрям руху. Намагаємося йти акуратно, не топчучи траву, сліди замасковуємо. Нарешті оселяємося на болотистій місцевості поблизу річки.

«ХОЧУ НОРМАЛЬНУ УКРАЇНУ. А ЧУЮ МАТЮКИ І РОСІЙСЬКУ МОВУ»

На вечерю черговий рій (підрозділ сотні із десяти осіб) готує пшеничну кашу, варені яйця і солодкий чай із варення та гілок смородини, щойно зірваних у лісі. Перед вечерею звитяжці моляться. Страву не прийнято куштувати до того, як всі почнуть їсти, інакше — знову на кулаки.

Мене поселили у намет разом із трьома хлопцями. Коли після прийому їжі вони пропонують помити мій посуд, я дивуюся. «Так не дівчині ж це робити», — звучить несподіваний аргумент. Потім мої тимчасові співмешканці дозволяють мені вибрати місце для спання, розстеляють постіль і приносять під намет пляшки із жовтуватою водою. Вона стає смачнішою, якщо самонавіюванням переконати себе, що це — узвар.

Опісля вечері провідники табору розпалюють ватру. Під тихе потріскування вогню кожен приїжджий розповідає про себе: представляється і пояснює, чому сюди приїхав. Причини у всіх приблизно однакові: отримати нові враження, адреналін, бажання знайти нових друзів, змістовно провести час, пройти військове загартування. Багато хто, особливо молодші гравці, які ще ходять до школи, кажуть, що хочуть пройнятися духом патріотизму та зробити щось для країни.

Пегас, а в так званому цивілізованому світі Олександр Гуч, 26-річний житель села Дерно Ківерцівського району, сім разів брав участь у «Звитязі» і лише один раз пропустив змагання.

Для 22–річного Олександра Ковальова із Гомеля, що в Білорусі, участь в українській патріотичній грі — це відпочинок і оздоровлення перед наступною подорожжю до Польщі. Там хлопець планує працювати. Щоб приїхати на «Звитягу», покинув роботу менеджера у своєму місті. За рішенням суддів у кінці гри він отримав титул найкращого таборовика.

Друг Веселий не захотів називати справжнього прізвища: а раптом доведеться очолювати революцію? Спартанські табірні умови хлопця не страшать, бо справжні воїни УПА боролися куди в несприятливіших умовах.

Жодної «Звитяги» не пропустив Олександр Лавришик, керівник Колківського осередку Пласту. Цього року привіз на гру 10 школярів.

Біля ватри запитую у хлопця, який сидить поруч, що привело його в цей табір. Каже, що хоче «нормальну країну, а кругом — російська мова з телевізорів і матюки».

«НАЙГОЛОВНІША БОРОТЬБА — НЕ З КОМАРАМИ, А ІЗ СОБОЮ»

Офіційно гра стартує опівночі. Учасникам одягають нарукавні пов’язки кольору їхнього сотенного прапора. Завдання — зірвати пов’язку суперника. Тоді той «помирає» і не може захищати свій стяг від нападників. Знамено прив’язують до кількаметрової щогли. Для додаткового захисту стовбур мастять майонезом, кетчупом або жиром — так важче добратися до полотна. Провідники радять дівчатам менше втручатися в основний процес бою і натомість відволікати противників тактичними маневрами. Але воячки нападають першими.

У грі також задіяна так звана третя сила: «махновці», які заважають обом командам йти до перемоги. За дотриманням правил стежать судді із Ради вищих спостерігачів.

Упродовж чотирьох днів змагань прапори переходили із рук в руки, а під кінець гри обидві сотні залишилися без своїх бойових стягів. Без власного прапора, але з більшою кількістю балів перемогу здобули мої «перці».

Цьогорічна теренова гра присвячена 70–річчю створення Колківської республіки. Організатори та учасники змагання взяли участь в офіційних заходах відзначення річниці, що проходили в Колках.

…Це лише спочатку здається, що найстрашнішою є боротьба із нашестям комарів, які потрапляють тобі в їжу і яких опісля приїзду витрушуєш із посуду, одягу, із волосся, чи спекотний намет, чи несподівані «алярми» посеред ночі, чи інші надто лісові умови… Вже згодом, із часової дистанції споглядаючи на пережите, розумієш: найголовніша боротьба точиться всередині тебе. Зі звичного комфортного середовища іноді корисно вириватися, щоб виявити в собі додаткові резерви. І дуже цінним є зустріти на своєму шляху людей, які, як і ти, вважають розпад «Мертвого півня» найбільшою втратою української сцени, які втомлюються поодинці, але сильнішають разом, які не прагнуть будь–що втекти звідси туди, де нас нема. А потім повертаєшся до Луцька, бачиш таких же молодих людей і дивуєшся: це ж о котрій годині треба прокинутися, щоб о 10-ій ранку вже п’яно похитуватися посеред вулиці? Або ким треба бути, щоб плювати привселюдно собі під ноги чи кидати на тротуар недопалки? Коли знаєш, що є середовища, де все може бути по–іншому, миритися із навколишнім невіглаством стає важче.

ww107392 На фото: Сучасні «повстанці» Стріла і Пегас.

Ярослава ТИМОЩУК

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дванадцять + одинадцять =