Іменна учасників махновського руху змінені задля уникнення розправи з боку «ворожих угрупувань».
Бий червоних, поки не побіліють,
бий білих,поки не почервоніють
Гасло Махновського руху у 1912-1921 р.р.
9 травня 2013р. за наказом командування Червоного штабу мене у ранзі чотового було перекинуто на фронт, де вже з 2006 року йдуть бої між «червоними» і «білими» арміями. Моє завдання було допомогти сотнику Лучнику здобути перемогу над ворогом, який згуртовував свої сили у тому районі. Перед сотенним я представився Шамілем, він же познайомив мене зі своїм бунчужним, псевдо якого було Темний та начальником штабу – другом Панком. З першим одразу потоваришував та, забігаючи наперед, відмічу, що мав спільний погляд на політичну ситуацію,що склалася на той час.
Отже, під своє командування я отримав чоту. Одразу обрав трьох ройових, які мали мені допомогти у керуванні довіреними мені людьми. Одним серед них був друг Пряник,з яким мав змогу раніше «воювати» у лісах Старої Вижви.
Серед усього складу був одним з небагатьох, який знав територію, та чим міг допомагав сотнику в обранні хорошої позиції. Сотенний обрав вигідне місце для розташування табору, яке, як виявилося, було важко знайти «білим».
У самому таборі перезнайомився з багатьма вояками, ділився досвідом та спогадами. Ближче до вечора мав розмову з другом Темним, до якої долучився і друг Пряник. Поділившись своїми думками та враженнями, Темний розповів, що на даному терені діє підпільний рух, так званий «махновський», що вони набирають добровольців, та їхня політика піде на користь усьому чесному люду та така, що до вподоби нам. Переговоривши зі мною та Пряником, бунчужний отримав нашу підтримку та бажання перейти до махновців, адже я й сам поділяв такі погляди та політику, які пропагували махновці.
Перехід у підпілля
10 травня о першій годині ночі разом з побратимами ми вийшли за межі табору. Це ми зробили непомітно, аби уникнути неприємності та розправи з боку керівництва. Жоден зі стійкових не помітив, як ми виходили з нього. За наведенням Темного, ми з’явились у зазначеному місці, де на нас чекав організатор махновського руху на даному терені. Він назвався Чортом. Був одним з наближених людей Батька. Через певний час до нас долучилися і дезертири з війська «білих». Назвалися вони Чубом, Свободою та Хірургом. Також прийшли люди, які, як виявилося, прийшли для підкріплення на прохання друга Чорта. То були подруга Полісся та друг Дощ. Перша відповідала за провіант, а другий – за харчування нашої групи. Одразу ж Чорт пояснив ситуацію що склалася, погодив з нами методи нашої боротьби та розподілив між нами обов’язки. Кожен з нас не перший рік воює та має хороший досвід, непогано знає терен, добре підготовлений до «війни». Аби відрізнятись від супротивників, ми мали носити чорні пов’язки та обрали для нашого табору так званий «Острів», який усіх сторін важко доступний та укріплений, що давав нам максимальні шанси на утримання оборони.
Перші бої
Того ж дня близько восьмої години ранку ми вирішили випробувати себе на міць. Перед своїми супротивниками мали перевагу тільки у тому, що знали розташування обох таборів та були підготовленні усі без винятку члени нашої нечисельної групи. Першими нашого нападу зазнали «білі». Друг Хірург і Чуб розказали приблизно про розташування табору, я ж з Темним пішов у розвідку. На лихо «білим», легко пробралися в табір та з’ясували, де вони зберігають об’єкт нашого нападу – бойовий стяг своєї сотні. За малий проміжок часу уся наша група уже стояла під ворожим табором. Ворожа стійка нас не помітила, тому ми швидко кинулись в атаку на табір. Ошелешені нашою появою, «вороги» ледве згуртувались та дали нам бій «розбили». Нас зупинили та з’ясували, що ми не з «червоного» табору, а члени «махновського руху». Важко було їм зрозуміти своє становище, адже їхній сотенний Звіробій та бунчужний Пегас були якраз на нараді штабу, де їм тільки повідомили про те, що на терені ще діє «третя» сила.
Ми вийшли з табору та стали відновлювати сили. За певний час ми це зробили та наважились на напад вдруге. Цього разу ми це зробили зі сторони болота,звідки ворог нас найменше чекав. Знову ж таки нас спіткала невдача, та «білі» зрозуміли, що «спокійного життя» на цій території їм не буде.
Після другого нападу ми вирішили дати про себе знати і «червоним». Варто сказати, що сотенний Лучник значно більше втратив на початку бойових дій, ніж Звіробій, адже з його команди пішли бунчужний, його заступник, чотовий, командир 3-х роїв, та ройовий. Тоді як у першого пішли троє ройових, хоча одні з найдосвідченіших трьох бойовиків.
По обіді ми напали на «червоних». Як виявилося, розвідка Лучника знайшла табір «білих», і вся сотня пішла в напад, який зрештою закінчився розгромом сотні «червоних». Коли ми зайшли в табір, то побачили, що захисників його мала кількість, тому своє взяти буде нескладно. Ми легко здолали ворогів, забрали бойовий стяг сотні та ще й доповнили свій провіант 4-ма банками згущеного молока, 2-ма банками варення та парою буханців хліба. Ось така наша перша перемога, яка дала нам впевненість у своїх силах та нагнала страху на дві сотні, які зрозуміли, що легко їм тут не буде.
Увечері в наш штаб прийшло повідомлення, що сотня імені Перця, себто «білі», пішли в наступ на «червоних». Не втрачаючи ні хвилини часу, ми зібралися йти в атаку на табір Звіробоя. Варто зазначити, що на той час від нас пішов друг Темний, який мав доручення вищого командування перейти на інший терен, але наша команда в свій актив добавила ще одного бійця – то був друг Сармат. У таборі вартувати стяг «червоних» залишився Дощ. Ми ж пішли у дорогу, а її подолати не так просто, адже відстань немала, та й до табору потрібно було підійти непомітними.
Коли вже стемніло, «махновські» сили стояли під табором Звіробоя. Весь табір був на «вухах», адже ворожа розвідка їх вистежила, тому приймати якісь міри для конспірації було не потрібно. Дочекавшись зручного моменту, ми пішли у бій. Першим у табір зайшов Чорт, Сармат з Хірургом і подругою Полісся. Стійка не зреагувала вчасно, тим більше що Чорт сказав, що йдуть свої. З іншого боку діяв друг Чуб, якого теж сприйняли як свого. Більше того, йому вдалося самотужки знищити багатьох «ворогів». Друг Свобода переключив на себе всю увагу, аби я – Шаміль та Пряник завдали удару зі сторони болота. Супротивник був ошелешений. Майже кожен з нас підійшов до щогли максимально близько. Та взяти її «одним махом» не вдалося. Вона була вимащена якимись «реагентами», які завадили це зробити швидко,тим більше якісно зреагувало керівництво сотні. Звіробій та бунчужний Пегас швидко дали знак тривоги та згуртували оборону. Проте вона спрацювала вкрай погано, адже Пряник і я ще сиділи в засідці. За кілька хвилин ми по черзі кинулись в атаку та були зупинені переважаючими силами супротивника. В принципі, наші намагання заволодіти прапором були безуспішними, проте ми чітко дали зрозуміти ворогу, що легкого життя на терені їм не дочекатись, тихих та спокійних ночей теж не бачити. Ми показали великі прогалини в обороні, які потім дадуть ще про себе знати. Можливо, нас навіть почали боятись ще більше, ніж «червоних», адже ми нападали несподівано, швидко та з різних неочікуваних позицій. Навіть комарі не були такими надокучливими, як ми.
Проте після закінчення нападу та під час аналізу ситуації ми зрозуміли, що нас крупно підставили та спеціально кинули виживати. Зібравшись з думками, ми вирушили до себе у табір на «острів Волі». Там нас чекав друг Дощ з приготовленою вечерею. Перекусивши та спланувавши свої дії на завтра, хоча наші плани майже ніколи не втілювалися в життя, ми здебільшого імпровізували, полягали спати.
Все і всіх…
Наступного ранку ми прокинулися від вибухів. До острова підходили троє мужів, у камуфляжах. Як виявилося, то був сотенний Лучник, у кого я ще недавно був у «війську», начальник штабу Панк, та чотовий першої Чоти – друг Барс. Сотник хотів з нами домовитись про спільні дії проти «білих», а це вочевидь було йому необхідно, аби здобути перемогу над «білими» та вернути стяг своєї сотні. За всі ці послуги він обіцяв розплатитись провіантом. Ми здивувались, чому він не відбирає його силою, адже це було б набагато простіше і не завдавало йому клопотів. Проте «всі крапки над І» розставило його бажання воювати спільно. Ми чітко ні про що не домовились, говорили про те, як про перспективу. «Червоні» відійшли від табору для організації другого нападу на сотню Звіробоя, адже перший, як я вже згадував, провалився.
Після відвідин ми займалися звичними «махновськими» справами. Ходили на купання, співали та розважали байками один одного. У Свободи та Пряника в цьому плані конкурентів не було. За певний час з нашого табору мусив піти Дощ – мав якесь невідкладне завдання. Його вирішувати, задля безпеки, хотів допомогти Чорт і Сармат. Подруга Полісся теж мала невідкладні справи у головному штабі, тому покинула «острів» разом з побратимами. У таборі нас залишилося п’ятеро: Хірург, Свобода, Пряник, Чуб та я. Перші троє вирішили піти у ліс та пошукати трав для варіння якогось напою, про рецепт якого було відомо тільки їм.
Я з Чубом сидів біля багаття, а це було близько опівдні. До нас прийшло повідомлення, що на острів наступають «білі», аби захопити прапор «червоних». На той час вони вже знайшли табір Лучника, що їм далося не так просто, та з’ясували, що стяг сотні знаходиться у нас. У кількості 50 чоловік, вони підходили до «острова». Чуб випустив 2 сигнальні ракети, що було сигналом для інших членів нашої команди про напад на наш табір. На нього відгукнулися Хірург, Свобода та Пряник. Ми п’ятеро зайняли оборону та укріпились в тому місці, де очікувався напад. «Білі» не забарилися та швидко підійшли до «острова». Вони кинулись в атаку по переходу, дехто пішов вплав. «Махновці» мужньо тримали оборону, та кількісна перевага далась взнаки. Нас знешкодили та відібрали стяг «червоних». У нас з’явилась мотивація ще раз навідати табір «білих» вже вчетверте. Лучнику ж завдання ускладнювалося тим, що відбирати прийдеться не тільки ворожий стяг, але й свій.
Коли до табору вернувся Чорт з подругою Полісся, ми розказали про становище, в якому опинилися, та колегіально вирішили, як діятимемо далі. Зібравшись, ми вирушили у дорогу. Виявилося, що Лучник також йде в напад на «білих». Аби тримати себе в бойовій готовності та підвищити свій бойовий дух, ми напали на сотню «червоних», аби дати їм зрозуміти, що ми окрема сила та діятимемо самостійно відповідно до своїх поглядів. Звісно, наш напад відбили. Відновившись, ми рушили в наступ, за невеликий проміжок часу ми наздогнали червоних, але на цей раз не нападали, тримались на відстані. Так ми дійшли до ворожого табору. Коли зрозуміли, як буде нападати Лучник, зайшли з тилу та чекали, коли почне наступ «червона» сотня. З нападом Чорна сотня не забарилась, і тут кинулись в атаку на ворожу щоглу «білих». Ми напали всі разом, допоки вся сотня «білих» давала бій «червоним». Біля щогли було лишень кілька захисників, з якими ми вступили у бій, поки всі «махновці» боролись з «ворогами», я та Пряник кинулись на прапор «білих». Нам вдалося його захопити. Одразу після цього ми кинулися до лісу. «Ворог» кинувся навздогін, друг Пряник залишився, аби дати бій та дати мені можливість забігти глибше в ліс. Допоки мої друзі боролися з ворогами, я відходив до нашого табору. Дорогу я обрав складну та довгу, аби уникнути переслідування та стеження з боку «ворога».
Поки я був у дорозі, в сотні Звіробоя відбулось наступне. Зі слів Хірурга і Полісся, між сотнями відбувся запеклий бій. «Махновці» відступили та спостерігали за битвою зі сторони, адже завдання своє виконали, забрали тепер бойовий стяг сотні ім. Перця. Бій між сотнями увійшов в історію як «Бій ім. Хороброго Серця», в якому обидві сотні показали себе з кращої сторони.
Мені вдалося зв’язатись зі своїми побратимами, які повідомили мені, що мене шукають «білі», які вижили у вищезгаданій битві. Пороте я був на краю терену і йшов вже у свій табір, в той час як «ворог» вже був на «острові». За невеликий проміжок часу я зустрівся з побратимами, які прямували мені назустріч. Провівши коротеньку нараду, ми дійшли висновку, що білий стяг нам не утримати, провіант закінчується і можна було б піти на угоду з «червоними», які на нас, мабуть, покладали великі надії. Адже вони були ні з чим, а поділитись могли лишень провіантом. Чорт з Пряником пішов на переговори до Лучника та домовились про обмін стягу на харч, життєво необхідний в наших умовах. Здійснивши обмін, ми відійшли на «острів». Там вирішили піти вглиб лісу та з‘ясувати, чи Звіробій не переносить свій табір в інше місце.
На визначеному місці ми зустрілись з Чубом, якого залишили, аби він простежив за «білими». Він розповів, що Звіробій збирається змінювати місце таборування. Зваживши всі «за» та «проти», вирішили вернутись у власний табір. Вже в таборі відмовились від всіх планів та перспектив нападати на «білих» і «червоних». Таким чином дати їм можливість «бити» один одного. Не маючи більше на «острові» нічиїх стягів та загрози нападу одних чи інших, вирішили відпочити.
Відхід
Зранку 12 травня, як виявилося, жодних боїв та нападів сотень не відбулося. Як пізніше з’ясувалось, обидві сотні боялись нападу та провокацій з нашої сторони. Зібравши свої речі та ситно поснідавши харчами, поцупленими свого часу у «червоних», ми вирушили в дорогу. По дорозі не очікували ще когось зустріти – та наткнулись на розвідку Лучника. Між нами зав’язався бій, в якому нам довелось відступити через переважаючі сили супротивників. Далі без проблем дістались до нашого головного штабу, в якому отримали нові документи, та вийшли за межі терену новими людьми, з новими документами та безцінним досвідом. Далі ми всі розійшлися – кожен у свій край. Та понесемо наше гасло в народ, щоб підняти дух на рідних землях!
P.S. Висловлюю подяку своїм бойовим побратимам. Другу Чорту, Темному, Сармату, Дощу, Хірургу, Свободі та Чубу, Прянику та подрузі Полісся.
14 травня, друг Шаміль
