«Щогла… двоє, а ні – троє… в ногу вчепилась?… то я на тебе сяду… все, тримаю міцно… друга прибігла?… ну то йди в обійми… ага? тримаю обох… третя? Ну ходи сюди… ой, дівчатка, скільки уваги… третя, ти куди?… та-а-а-а-к, давайте ваші пов’язки… не даєте… значить буду забирати сам… ой, дівчинко, не кусайся… пищиш?… боляче… вибач… всі пищите… вирішили схитрити?… не вийде!»
«Покімон»
̶ ̶ Всі учасники Звитяги діляться на три групи. Перша – покімони, це зазвичай ті, хто вперше приїхав. Вони відрізняються тим, що беруть багато зайвих речей. Друга категорія – спецназівці, круті хлопці з повним спорядженням, запасними ліхтариками і загрозливим виглядом. Третя – джедаї, зазвичай в тапках із поліетиленовим пакетиком, в якому лежать засоби гігієни.
Звитяжний джедай, керівник Самооборони Волині, гроза (а точніше «Грім») волинських націоналістів Андрій Хведчак емоційно розповідає про своє бачення ієрархії учасників військово-патріотичної гри «Звитяга». Йому можна, він неодноразово був сотенним, брав участь у багатьох битвах, перемагав багато команд.
̶ Не завжди треба думати про те як «вбити» суперника (зірвати пов’язку з руки). Інколи буває значно корисніше відтягнути на себе якомога більше бійців, щоб дати можливість іншим зробити справу з меншими зусиллями, ̶ гордовито розповідає 110-кілограмовий велетень, згадуючи як десяток суперників кілька хвилин поспіль не могли його здолати.
Інформацію я сприйняв, тому в магазин по додаткові продукти не пішов. Не дуже хотілось ототожнювати себе з покімонами і брати зайві речі. Мене таке бачення ієрархії трохи розсердило… «Та я ваших джедаїв на Добровольці на сніданок їм!»… Але в глибині душі я розумів, що Звитяга – це не Доброволець, а тому із статусом поки що доведеться змиритись.
На момент настановчої бесіди четверо моїх колег із Самооборони, серед яких одна дівчина, вже топтали цуманські ліси у пошуках місця для таборування. Усі триста учасників розділили на дві команди: Сотня Перця («білі»), керівником якої був Звіробій і Чорна Сотня («червоні»), керівником якої був Лучник. В яку сотню потрапили мої побратими я не знав, але мав чіткий намір до них приєднатись.
Попри те, що по віку і досвіду перебування в польових умовах я значно крутіший, ніж моя завзята четвірка, збирались мої колеги як справжні джедаї. Ніхто майже нічого не має… але всі їдуть на Звитягу. Я вів себе як покімон. Пакував рюкзаки, шукав спальники і намети, складав списки. Відправив. Настрій у всіх бойовий. Я втішений.
Дорогою познайомився з Шершнем – керівником так званої Третьої сили, яка не була жодною з команд і мала якесь своє особливе призначення, про яке я нічого не знав і не повинен був знати. Приїхали на місце базування суддів. Мая Москвич, одна з організаторів, каже:
̶ Та нащо тобі та сотня, йди до махновців, буде весело…
І я пішов із Шершнем на Острів, де знаходиться табір Третьої сили. З’являється легкий холодок на шкірі: намет, спальник і килимок (основні речі для таборування) залишились в одній із сотень разом із моїми самооборонівцями. Залишився одяг, жменя шоколадних батончиків і батарейки без ліхтарика. «Таки дійсно – покімон», – подумав я, підкладаючи більше дров у багаття, щоб зігрітись під холодним травневим вітерцем.
«Махновці»
Особливе завдання «махновців» – вносити деструктив у ігровий процес. Це за легендою. Взагалі функція Третьої сили – загострювати сюжет гри, робити непередбачувані кроки, провокувати команди на якісь вчинки. «Махновці» – це щось середнє між джедаями і спецназівцями. Одним словом круті за мірками Звитяги хлопці з легковажними намірами.
В напівсонному після дороги стані слухаю про геополітику і про те, що відбулось за першу ніч змагань. Перше і найважливіше – знайти місце таборування в межах терену і розвідати де знаходиться табір суперника. Станом на обід другого дня все виглядало приблизно так: Звіробій зайняв острів біля річки Кормин, з чотирьох сторін оточений або водою і болотами (зручно для оборони), а Лучник поставив табір у лісі за кількасот метрів від Острова, де засіли «махновці».
Відіспавшись після активної ночі, бойовики Третьої сили взялись до дискусії. Пропозиції були різні, але найпривабливішою була така: піти до Лучника, домовитись з ним про співпрацю, разом напасти на Звіробоя. Потім, коли команди будуть розбиті і знесилені, забрати прапор у Звіробоя, швидко повернутись у табір Лучника, здолати нечисленну оборону табору і забрати другий прапор.
Фото. Махновці рішають питання
Найбільша цінність для команд – це прапор. Головне завдання гри – зберегти свій прапор і заволодіти прапором суперника. У команд все чітко: дисципліна, військова структура, завдання. Цінності – життя побратима, прапор, смерть ворога. «Махновці»: нуль дисципліни, жодних цінностей, жодних завдань. Про що думає свободолюбивий чоловік, який живе сьогоднішнім днем? Про славу, гроші (в лісі це їжа) та жінок.
Перший «бій»
Про це все я роздумував ідучи у табір Лучника. «Червоні» (команда Лучника носила на руках червоні пов’язки) зустріли нас досить вороже. Ще б пак, заходить десяток наглих хлопців у табір з майже 150-ти осіб, бикують, зверхньо на все дивляться, вчать і командують.
Переговори проводили на «кухні» під пересолоджений і трохи пригорілий кисіль.
– Йдемо на Звіробоя разом, – запропонували ми.
– Він нас переможе, бо його табір на острові, туди не дістатись, – відповідає Лучник.
– Ми допоможемо.
– Не піду.
– Якщо ви сидітимете і сидітиме Звіробій – гри не буде.
Ми трохи лукавили, бо не знали чи сидітиме на місці Звіробій. Але ж провокація – це наше друге ім’я, плюс ми хотіли вивести команду з табору. Лучник відмовився категорично. Дипломатія зупинилась. На момент діалогу майже вся сотня вишикувалась у лаву перед прапором. Лучник відійшов зі своїм штабом трохи поперешіптуватись. До вишикуваних бійців підходять двоє «махновців» Лікар та Мен і наглим провокативним голосом кажуть:
– Шановні бійці Чорної сотні! Ми пропонуємо вашому сотенному разом піти проти ворога, а він відмовляється! Каже, що нас розіб’ють! Він боїться? Що треба сказати такому сотенному?..
Слово «Ганьба» так і не прозвучало. На наших активістів ззаду накинулось кілька «червоних» бійців, почалось зіткнення. Все мало виглядати як розвага, але градус стосунків і недовіри в повітрі почав стрімко підвищуватись. Аж надто все серйозно сприймалось. Активістів розтягнули по «кутках», але «діалог» продовжувався. Раптом Лучник дає команду:
– Бійці Чорної сотні, вбити махновців!
Неочікувано. Більше того, 100 на 10 – це якось навіть нечесно. По одному наших бійців завалювали на землю і зривали пов’язку. Мене не помічали, хоч я стояв в центрі табору. Очевидно, що в лице один-одного не всі знали, а чорна пов’язка у мене на руці була не надто помітною. Трохи розгублено і хаотично думаю що робити.
– Валіть Друїда! – чую знайомий голос, оглядаюсь: поруч стоїть намет, з віконця виглядає Залізняк.
На той момент мене вже ідентифікували. Варіантів не залишалось, підбігає ворог, бачу червону пов’язку на руці, хватаю, починаємо боротись. Підбігає другий. Падаємо на землю. Лягаю на бік, закриваю пов’язку рукою. Довше б протриматись. Третій… Четвертий… Вбили…
От що гірше? Зайти в табір до ворога і трохи його позадирати, чи напасти 10 на одного? В душі з’явилось неприємне відчуття, що гопники не ми, а вони. В той момент я зрозумів один важливий пріоритет існування «махновців» – авторитет і слава. Справжній «махновець» хоче, щоб його поважали, боялись, із ним рахувались. З таким виглядом і таким відчуттям ми заходили в табір до Лучника. Зовсім інше відчуття було, коли нас поклали на землю. Відчуття приниження і зневаги. Наступні 30 хвилин, які, згідно правил, ми були «мертві» і чекали «воскресіння», пройшли досить сумбурно. Переговори закінчилися тільки приниженням нашої махновської гідності. Вирішуємо іти до Звіробоя.
На виході із табору зустріли маленького і безпомічного «червоного», який розмовляв по телефону. Вбили. Самолюбство та бажання помсти було трохи втішене.
Острів Звіробоя
Ідучи через ліс, побачили бійців «білої» команди за кількасот метрів від табору «червоних». Двоє наших пішли відволікати увагу, а ми восьмеро побігли до табору Сотні Перця. В лісі важко було зрозуміти чи це була розвідка, чи вся сотня. Але в нас не було часу на роздуми. Треба було заволодіти прапором. Марш-кидок на кілька кілометрів і ми вже перетинаємо болото на підступах до загадкового острова.
– Алярм! – дівчата на посту спрацювали досконало. Ховатись не було сенсу.
Підбігаємо впритул до табору, перед нами водойма близько 6-ти метрів шириною. Через водойму невідомої глибини прокладені дві хиткі колоди. За водоймою – переважно дівчата, кілька хлопців і порожній табір. Вся сотня пішла в атаку. Залишилось загалом близько 10-12-ти осіб.
Фото. Єдиний “сухий” прохід на острів Звіробоя
Захисники взялися обороняти єдиний сухий прохід на острів – дві колоди. Ніби водойма – це проблема для справжнього «махновця». Далі все відбувалось дуже швидко. Шершень пішов на колоди, відволікаючи на себе двох захисниць, двоє інших пішли вбрід. Кілька секунд – прохід вже чистий. Забігаю на острів одним із останніх. Бійці розосередились по острову маленькими купками по 2-3 людини, намагаючись зірвати по’вязки з ворогів. Біжу до щогли з прапором. Прапор висить. Перед ним – останній редут оборони. Двоє дівчат… Стало ніяково, я без квітів. А як то воно з дівчатами? Думки…
«Щогла… двоє, а ні – троє… в ногу вчепилась?… то я на тебе сяду… все, тримаю міцно… друга прибігла?… ну то йди в обійми… ага? тримаю обох… третя? Ну ходи сюди… ой, дівчатка, скільки уваги… третя, ти куди?… та-а-а-а-к, давайте ваші пов’язки… не даєте… значить буду забирати сам… ой, дівчинко, не кусайся… пищиш?… боляче… вибач… всі пищите… вирішили схитрити?… не вийде!»
– Та йдіть вже, прапор ваші забрали. – чую крик відчаю «мертвої» захисниці прапора. Оглянувся по табору. Всі лежать. Прапора немає. Живих ми все ж таки «добили», інакше не були б «махновцями». Всі виконали свою роботу. Одні відволікли на себе охоронців, Шершень за допомогою побратима заліз на щоглу і зірвав прапор. Швиденько повертаємось назад у ліс. У визначеному місці зустрілись з побратимами. Всі задоволені. Біжимо подалі від дороги, бо очікуємо повернення сотні у табір.
В далині чуємо вибухи петард та гучні вигуки гасел… почалась битва. Проходить кілька хвилин, взнаємо інформацію – переміг Звіробій. Зупинка. Двоє з прапором біжать далі, ми ж повертаємось назад то табору Звіробоя. Розрахунок простий – після битви нечисленні залишки «білої» сотні повертаються у свій табір, поки «мертві» відсиджуються 30 хвилин. Ми готуємо засідку, нападаємо і забираємо другий прапор.
Засіли перед болотом. З’являються перші бійці, вибігаємо в атаку… «Ой, хлопці, а що ж це вас так багато»? Зчепився зі здоровенним противником. Думаю: все, цей точно завалить. Тримаюсь. Підбігає другий. Тримаюсь. Важко. Приляжемо, хлопці? Падаю на спину. Спробував перевернутись. Не встиг. Вбили…
Ну хто б міг подумати, що Звіробій тріумфально переможе у битві з Лучником, втративши всього 20 своїх бійців?
Нас обшукали, але прапора не знайшли. Ми – «махновці» і ми не дурні. «Білі» запросили нас на чай. Сильний завжди поважатиме сильного, навіть якщо той – ворог. Цього разу ми були на коні. Їхній прапор у нас. Ось він – авторитет, ось вона – слава. Про нас говорили, на нас сердились, нас боялись, нас поважали. Тут нам було добре – трав’яний чай, спілкування з товаришами. Потішились. Пішли далі. Перевірили чи немає хвоста. Зустрілись з «прапороносцями» і сіли думати що робити далі.
Дівчата і згущене молоко
Поки ми гуляли лісами, Звіробій провів ще одну атаку, вдруге розбивши військо Лучника. Довго утримувати прапор в себе ми не могли згідно правил гри. Віддати прапор Лучнику – це повторити те, що було вже двічі: приходить Звіробій, розбиває сотню і забирає прапор. Рішення було наступним: пізно ввечері, коли починав діяти мораторій на ведення військових дій, ми передаємо прапор Звіробою. На наступний день ми об’єднуємось із Лучником і допомагаємо йому розбити Звіробоя і забрати обидва прапори. Ідеальний сценарій для нас – «під шумок» викрасти прапори і змусити команди спільними зусиллями влаштувати на нас полювання.
Але головне для нас – битва на острові. Ми хотіли витягнути «червоних» в атаку. Бій у таборі Звіробоя мав бути цікавим. Віддали…
Не віддали, а обміняли. Який сенс просто віддати, виклавши стільки зусиль задля його отримання? Предмет обміну: їжа та жінки. Поки ми «гуляли» з прапором, команда «червоних» зайшла до нас у табір. Ображені результатами битви і нашим нахабством вони забрали у нас майже всю їжу, якої в нас і так було небагато. Ну а жінки – це жінки. Кому вони не треба в середовищі серйозних мужчин?
Вечір вдався на славу. До нас прийшли 13 дівчат і один хлопець. Ми розпалили велику варту, влаштували коло знайомств, співали пісень, ділилися враженнями… і їли згущене молоко, якого в нас тепер було аж 5 банок!
Невдалі переговори
Ранок. Йдемо до Лучника.
– Виходимо на Звіробоя вже. Є шанс, що ми вам допоможемо. – ініціативу по переговорах взяв наш неформальний лідер Чорнóта (наголос на друге «О»).
– Давайте пізніше, ми їмо. – невпевненість Лучника починає дратувати.
– Ви мали це зробити ще в 5 ранку, коли закінчився мораторій.
– Ми відправляли розвідку. Давайте в 11.
– На 12 нарада сотенних.
– То може ввечері?..
Нашому розчаруванню не було меж. Йдемо до Звіробоя. По дорозі обговорюємо тактику. Вирішили: йдемо прямо у табір! Я трохи розчарувався. Мені хотілося підкрадатись, нападати, боротись, а не повторювати вчорашні подвиги, коли десять на одного. Я шукаю аргументи, кажу:
– Якщо ми відкрито об’єднаємось з Лучником, це підсилить психологічний стан «червоних» бійців. Бо після двох поразок вони деморалізовані і зневірені.
– А якщо ми програємо битву? На кого вони будуть надіятись тоді? Нехай покладаються тільки на себе і тільки на свої сили, щоб і надалі вони здатні були боротись. – відповів Чорнóта. Я «оцінив» контраргумент і вже не сперечався.
Підходили шумно: кидали петарди, кричали «Чорна сотня!». Веселились. За водоймою на острові нас вже чекала трилава захисників табору. Виходить Звіробій:
– Хлопці, заходите на острів тільки в тому випадку, якщо здаєте пов’язки.
Десь всередині неприємне відчуття. Здаємось. Розумію, що тимчасово… але все-одно неприємно. Коли по-одному здавали пов’язки, «білі» раділи, скандували і аплодували. Незрозуміло від чого – чи то від того, що втішились нашій позиції (всі ж чекали, що ми нападемо разом з Лучником), чи то від задоволення, що змогли обеззброїти самих «махновців»!
«Махновцям» вірити не можна!
Сидимо на галявині, чекаємо Лучника. Час іде. Чуємо вибухи петард. Підходять, зупиняються перед водоймою, шикуються. «Червоні» поступово починають йти вздовж берега, щоб вийти з глибокої води на болотисту галявину. Бій от-от розпочнеться.
– Зав’яжи пов’язку. – Чорнóта дістає запасні чорні стрічки. 30 хвилин минуло. Ми по черзі «оживляємо» один-одного і готуємось іти в атаку. Зі спини. Ніхто не очікував, що мертві «махновці» раптом стануть живими. Але нас було тільки четверо – рівно стільки, на скільки вистачило запасних пов’язок.
Стартуємо… Мімікою та жестами намагаємося показати Лучнику, що йдемо в атаку. Біжимо стежиною прямо до щогли… А там кільце охоронців, чоловік 20, не менше і ще трохи по табору бігають. Цього разу мені не хотілося віддавати так легко своє життя, тому перш ніж вступати у відкритий бій, вирішив трохи поманеврувати. Бігав біля щогли секунд тридцять. Оглядаюсь – всі наші лежать. Все, кінець, біжу прямо на щоглу, е-ге-ге-й, валять з ніг, вбили…
Ех, Лучник, Лучник… ти так і не розпочав бій, а ми так старались. Розрахунок був на те, що ті люди, які блукали навколо останнього оборонного кільця, побіжать підтримати основну битву. Тоді в нас був шанс розірвати кільце, вхопити прапор червоних, який лежав у наметі, і втекти з ним. Але бій так і не розпочався. Знову «трупами» ми прийшли на поляну спостерігати за баталіями великої битви.
Там все як у кіно, а може й в реальності: спочатку енергія, захоплення та ентузіазм, потім динаміка сутички, потім крики відчаю та по допомогу, потім «добивання» залишків. Перемогли «білі».
Фото. “Червоні” наступають
Філософське
Їду в Ківерці машиною швидкої допомоги. Постраждалою була Вікторія із села Холоневичі. Ми з Чорнóтою її супроводжували. Наша місія закінчилася. З’явилась інша – просто допомогти. Не без нарікань ми, дорослі дяді і тьоті, сприймали те надмірне завзяття, з яким кидались у бій молоді патріоти. А як інакше? Про що думає людина, готова віддати останнє заради якоїсь вищої за життя цінності?..
Під кінець дня Віта себе дуже добре почувала, спілкувалась і жартувала. Все добре. Дуже хотіла повернутись.
P.S. Лучник програв ще одну битву і більше не нападав. Перемогли «білі», бо відчули смак перемоги, енергію єдності та силу. Перемогли «червоні», бо відчули гіркоту поразки, навчились сприймати реальність. В протистоянні народились нові люди, нові українці, які не тікатимуть від ворога, а змушуватимуть його тремтіти від страху…
Юрій Моклиця
