Життя під небом: День четвертий

UgH7IF4l-0kЄ насолода в дикості лісів;

Є подив в спогляданні берегів;

І є суспільство, що живе по собі,

Та гул прибою,  музика найкраща:

                                          Людина гарна, та природа краща .

                                                                                    -Лорд Байрон

Ніч, безкінечність думок просто вбиває. Дігер, як завжди, спить і похрапує, Шнурок, Зелений і Єрихон сплять. Година 12 ночі далеко чути чиїсь крики і шум вітру по моєму наметі, тисячі крапель дощу, немов атомним бомбардуванням, вдаряються у мій невеликий світ. Дощовий плащ з надписом « Янукович – наш президент» добре справляється зі своєю роботою, хоч в чомусь він пригодився. За наметом іде весняний дощ, мабуть, найкраще, що може бути весною – це теплий дощ.   Та цей був зовсім не таким. Холодні каплі, немов астероїди, врізалися в наш намет, розриваючись на мільйони маленьких частинок,  вітер перехиляв наш намет на різні сторони і здавалося, що будь-якої хвилини він з легкістю пташиного пуху може злетіти в повітря. Мої очі не закривалися ще з минулої ночі і просто закритися вони теж не можуть. Не знаю чому, але це був факт, я зрозумів, що ця ніч буде для мене безсонною і особливою.

Волинський ліс не переставав мене дивувати, навіть дощ тут особливий. Прохолода була відчутна, моє тіло починало труситися від холоду і я обкутався більше своїм одіялом. Вітер незграбно продовжував колихати намет.  Пройшло кілька годин від того часу як ми лягли спати. За наметом було чути крики і співи наших побратимів, запах вологого диму проходив крізь намет і це було приємно. Тріскіт хмизу було чути навіть через нестерпний вітер, він доносився з димом як єдине ціле і нерозлучне.  Шелест дерев не давав зімкнути мої очі на пару з брязкотом крапель волинського дощу. Крізь це все здалеку лунали співи наших противників-червоних, вони прийшли привітати з днем народження одного із членів проводу – «Заю», так що сон тут був зовсім недоречним. Годинна симфонія звуків природи з співом цих хлопців була перебита  Зеленим. Під ним уже була калюжа і весь його спальний мішок був мокрий. Це пробудило нас усіх. Кілька хвилин і він незадоволений вийшов з нашого намету. Знову в наметі тихо. Наступним здався Єрихон, тоді Шнурок. Напівмокрими і невиспаними о 2 ночі вони пішли до вогнища сушитися. В наметі залишився тільки я  і Дігер. Його пофігізм мене бентежив, як взагалі можна спати в таких умовах, але йому це якось вдалося і ще до цього всього мені приходилося слухати його надоїдливе сопіння на пару з поодинокими словами, які він видавав, коли перевертався. Буквально півгодини самотнього мовчання і сопіння Дігера, і мій наплічник, на якому я спав 3 дні, був повністю мокрим. Збоку лежав спальний мішок Зеленого, з якого вже можна було назбирати піввідра води, Дігер насунув на себе напівмокре одіяло Єрихона і йому було нормально. Моя шапка на потилиці мокра, вітер штурмує намет, дощ йому допомагає. Єдине сухе місце було в мене під дупою. Я збудив храпуна. Його псевдоподушка була теж мокрою. На годиннику 02.15. Ми сіли і оперлися один на одного спинами. Мої керзові чоботи не давали промокнути ногам, хоч і холод відчувався. Комір мокрий, шапка теж. Дігер знову спить в положенні сидячи і, схиливши голову до живота. Як йому це вдавалося я незнаю і до цього часу.  Вітер рве плаща Яника і мене не покидають думки, що буде якщо він не витримає і зірветься. Одне я знав точно, що тоді все абсолютно буде мокрим і холодним.  Дощ посилюється, вітер не затихає, співу не чути і в сусідньому наметі почали нервувати. В Зубра почалася істерика через дощ і це збудило Дігера. Кілька слів в їх сторону і він знову спить. Я намагався закрити очі. Нічого не вийшло, кількахвилинна темрява і мої очі самі відкриваються через гамір дерев і нестерпне шелестіння дощовика. В голову лізуть божевільні думки. Таке відчуття, що мій мозок вибухне від усієї навали думок в одну секунду. Згадував все: Бога, музику, сестру, дитинство, книги які доводилося читати, невід’ємно в голову вліз фільм «Життя Пі» незнаю чому, але він сидів там до самого ранку ( мабуть через паралелі які були проведені між океаном і мокрим наметом, мною і головним героєм, Дігером і тигром, по суті подібного вистачало). Шквал емоцій в долях секунди, хотілося сміятися і водночас нічого не хотілося, напади панічної істерики перекривалися цинічним пофігізмом. В голові було дитинство, і слова священика, які він нам сказав ще в перший день, коли ми стояли перед усім проводом: « Терпіть, усе мине. Може через годину, а може і через секунду. Проходить усе.». Та секунди мені здавалися годинами. І коли я думав, що пройшло більше години, я дивився на телефон, а там не пройшло більше кількох хвилин. Незнаю чому, але в ті моменти хотілося вірити у нереальне, у те, чого не існує, чого ми не можемо бачити і відчувати, але те, що з нами іде по життю і є уособленням усього на цій планеті. Молитва « Отче наш» пролунала в моїй голові кілька разів. В такі моменти розумієш сутність усього свого існування, усвідомлюєш усі свої помилки і провини, в такі моменти хочеться жити. Як починав закривати очі, то вся сукупність силуетів просто немала меж, жодного чіткого обличчя знайомої людини, а суто одні силуети,  які йшли, а на місце їх приходили інші, зовсім не схожі на них.  Вся голова працювала на повну, мізки перегрівалися, а Дігер сопів, сидячи. До тями привели кілька крапель, які впали мені на обличчя. Я збудив сусіда. Спитав чи не має ще більш сухого місця, щоб влягтися. Виявилося, що усі ці дві години ми могли нормально спати, так як біля нього місця вистачало. Він влігся, я положив голову на його живота, ноги напівзігнуті і нестерпний холод починав пронизувати мої пальці.  За всю ніч я вперше зумів нормально закрити очі, відчув певний комфорт і насолоду в тому, що я лежу. На годиннику була якась там ночі. Чесно неважливо яка година була, головне, що мій мозок відключився і я заснув.

05.12 я прокидаюся від того, що я моя дупа уже мокра від води. Божевільний холод пронизує мене до кісток. Дігер в котрий раз хропе. Кілька поштовхів і він уже вилазить з намету. Я мокрий, він теж, двох трясемося від холоду, кістки лізуть на зовні, а м’язи не контролюють рухів. Ми проспали трошки більше однієї години. В шлунку нестерпний дискомфорт і хочеться випити чогось гарячого. На вулиці дощ і вітер. Усе в болоті. Трясовина покрилася водою, небо безмежно похмуре, навколо мокрі намети і сірі тіла, які теж не можуть спати в таких умовах.  Ми йдемо до вогнища. Тепло найприємніше в той момент, стоїть Звіробій в дощовику і Калаш, ще кілька побратимів в дощовиках із сонним виразом облич. Я кілька раз обернувся і мій одяг був майже сухим. Крізь безмежність хмар проростають перші промені травневого сонця. Дощ перестав, але тепліше на дворі не стало. Щохвилини приходить більше людей, щоб зігрітися. Нівкого немає бажання говорити, і хочаб намагатися. Мені стало комфортно, вогнище гріло усі сантиметри мого тіла, я забув про холод і біль у м’язах та кістках. Пройшло декілька годин, усі пішли їсти. Давали «Мівіну» з чимось. Мій шлунок нічого не хотів, окрім чаю. Я не снідав, чаю теж не вийшло попити навіть незнаю чому.  Після сніданку усі стояли біля щогли. Останній день гри, останній шанс червоним змінити свою долю і стати переможцями. Дивлячись на стан нашого табору, бій мав бути дуже грязним. Кількість болота перевищувала усі межі і пройти чистим не було ніякої можливості, хоча і всі було повсякчас, ніхто не звертав уваги на це і всі займалися своїми справами. Кілька годинне чатування  і чути слова «Алярм» –  кілька махновців ходили біля нашого табору. Ми швидко сформували коло біля щогли, холод знову пропав. В центрі стояла Вишня з ще кількома дівчатами, вони тримали в руках згущонку. Від самого її виду у мене починався поштовх нестерпного апетиту. Кілька слів в їх бік і мені якось вдалося пальцем вкрасти хоч трошки згущонки. Неперевершеність солодкого зашкалювала  це так було приємно. Натомість ще я це запив чистою водою яку приберегли на залишок, вперше за 4 дні в моє тіло потекла вода з під крану ( по правді вода з болота була смачнішою, і мала свій природній присмак і специфічність.). Ми були готові до всього, навіть якщо вони приїдуть танками до нас. Ми прожили 4 дні в диких умовах і просто так здаватися нам не кортіло. Сміх охопив табір. Ми стрибали і кричали «Хто не скаче той москаль!», про холод і болото було забуто. Після того як ми з’їли пів банкизгущонки, яка  мала опинитися на голові тих, хто полізе за нашим прапором. Час летів швидко, та голод не давав заспокоїтися. Та ось нарешті довгоочікувані залишки общака, цілий пакет консерви, які залишилися. Кілька секунд і він пустий, усі їдять. Хліба було мало і приходилося кільку в томаті їсти майже саму ( після цього як я її наївся мене ще нудить.). Ми наїлися. Чути команду проводу, ми маємо перенести табір до щогли. Ми пішли збирати свої палатки. З нашої в прямому сенсі текло. По черзі винесли і склали речі, я складав останім. Ми з горем склали намета і якось всунули його в чохла. Надувний матрас був грязний, хоч нам за 4 дні його не вийшло надути. Та, мабуть, нічого сухого в наметі не залишилося. Через надмірну вологість в речах наплічники були дуже важкими, не говорячи про те, що грязними. І знову чути слова « Алярм!!». До кінця залишалося 15 хв. Найкращий час, щоб напасти і виграти гру. Ми стояли і очікували чуда від білих чи хочаби махновців. Вишня уже складала і співала пісні про Звіробоя, і настрій був такий, що для перемоги.  Згущонка з кількою викликала певний специфічне відчуття в шлунку, але на це уваги я якось не звертав. Стоїмо далі в захисті. Зая прийшов і дивиться на годинник. Залишалося 1 хвилина. « Знімайте прапора» він сказав і на передовій було чути відлік: 10, 9,8,7,6,5,4,3,2,1 УРА!!!!. ПЕРЕМОГА! Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть Ворогам! Україна ! Понад усе! .. Ми перемогли, ми вижили, ми не здалися.!

« Сотня збірка». Ми стоїмо усі радісні перед проводом. Усмішки у всіх на обличчі. Уже повсякчас на холодну погоду і далеку дорогу додому, на важкі наплічники, і мозолі на ногах, головне, що ми перемогли. Говорить Звіробій, я ніколи не забуду його слів « Ви доказали, не мені, не своїм батькам, а собі. Що ви витримали ці чотири дні без інтернету, душі і комфорту.  Я цю гру присвячую бійцям Небесної Сотні, які поклали свої тіла за те, щоб ми зараз тут стояли. Я би віддав своє життя за те, щоб ті всі хлопці були живими…» його промову перебили сльози.  Мене охопила гордість за цю людину, за те, що я підкорявся йому ці чотири дні, за те, що він був моїм наставником. Мене вкотре охопила гордість за свою країну і свій народ. Його очі наповнилися краплями, які виходили прямо з душі. В таких ситуаціях важко стримати емоції навіть для найсильнішої духом людини, усвідомлювати, що до болю знайомих очей більше не побачиш і не зустрінеш в переходах чи скверах, а тим більше коли разом воювали пліч-о-пліч на Майдані. Він відійшов зі слізьми на очах. Ми розгубилися, стояли і не могли нічого вчинити.  Спецназ оголосив хвилину мовчання. Загробна тишина охопила стрій і провід. Я ще ніколи не чув такої тиші. Моє тіло проходило мурашками і в душі була нестерпна жалоба за хлопцями, які поклали своє життя за народ України.  Кінець хвилини мовчання. Звіробій старається приховати емоційний сплеск і продовжує говорити. Слова з його уст мабуть залишаться на тій галявині на тисячі років. Його незбагнена відданість справжній дружбі і народу України, сила думок, яка переплітається з діями, справжність чоловіка і просто хорошої людини, таких потрібно поважати, на таких потрібно рівнятися, таких потрібно слухатись. Його самовіддача надихала нас жити в цьому лісі, він був і є для мене символом вільної людини.

Півгодини після того, як ми розійшлися. Сміття уже горить, наплічники на плечах і прапори двох команд на палці. Ми готові вирушати в дорогу.  Позаду чотири дні без усього того, що нас оточує в буденні дні, позаду життя без рамок і обмежень, позаду дні, які ми запам’ятаємо на все своє життя. Ми йдемо по лісовій дорозі. Я востаннє вдихаю аромат трясовини і мішаного лісу. Востаннє бачу Волинське небо і шелест листя, яким пронизує моє тіло, востаннє відчуваю прохолоду усього того, що траплялося зі мною за останні дні. Важкі наплічники і в додачу намет, це все здавалося легким хоч і не комфортним, бігти з ними було надзвичайно важко. Ноги просто пекли вогнем від керзовихчоботів і того, що я ними натер собі ноги, та все ж ностальгія уже починала проникати в мою голову і хотілося знову відчути це все, що я пережив за останні дні. Йду по лісовій дорозі, біля мене йде Соломон. Говоримо, згадуємо, усе класно, дорога з кожним кроком стає коротшою і ось ми вийшли на дорогу яка посипана щебенем.  Ми йдемо в трилаві. Сил якось меншає з кожним кроком, до мене повертається більу м’язах. Пісня, яку ми намагалися співати, вигуки і гасла, нас було чути здалеку. Потім загорілися «димові шашки», і все було накрите димом.

Знову знайома галявина. Ми заходимо у неї переможцями. Построїлися. Лунає пісня Вишні про Лучника і усі якось намагаються її співати. Ми поклали речі. Церемоніальне закриття гри. Записали повідомлення для друга Пегаса, який на даний момент в лікарні. Всіх вишикували. Провід здає рапорти, якісь хлопець засміявся і ми востаннє стали на кулаки. Прощання з побратимами, і завантаження в автобуси. Я востаннє вдихнув запах свіжого повітря і зайшов в автобус. Луцьк. Знову знайомий універ ім.. Л. Українки.  Ми попрощалися з побратимами і пішли. Вимазані на обличчі із запахом диму та поколіна в болоті я з Дігером ідемо по центру Луцька. Мабуть, не було такої людини, яка би на нас не звернула уваги. Кілька перехожих спитали звідки і куди ми йдемо. Тепле повітря міста проникало в мої клітини. Старий ринок.  Чекаємо маршрутку додому. Емоційний баланс отримується і уже починаємо сумувати за всім. Білий « Мерседес» ми сіли і поїхали додому. Рідне село. Так знайомі вулиці і обличчя, все знайоме до болю. Я прихожу додому. Чарівні усмішки, які мене зустрічають з порога і сестра, яка не могла дочекатися мого повернення. Теплий душ, який я не приймав чотири дні, і домашня їжа. Тепле ліжко і міцний сон. Мій четвертий день добіг кінця не в наметі, а в теплому ліжку. Уся ніч пройшла з думкою, що можуть кричати « Алярм» чи « Сотня збірка», вся ніч у снах про « Звитягу», ніч яка мене повернула у реальність і знову поставила свої рамки…

Та все ж час зробити якісь висновки із всього вище і раніше сказаного. Хоч і буденність стирає з пам’яті усі спогади, які були в мене в той час та про таке важко забути по правді. Ще цілий тиждень у мене було відчуття, що це не кінець « Звитяги», що це тільки початок.  Усе, що я зумів винести за ті чотири дні це те, що наше життя в цивілізованому світі закриває нам очі на дійсно справжню красу нашого безмежного світу. Усі бетонні споруди не замінять відчуття легкості, ніякі гроші не замінять дотики вітру по тілі душі, ніякий інтернет не замінить свободи життя.  Чим більше наш світ йде уперед, тим більше на нас навалюється рамок, авторами яких ми є самі.  Природа є джерелом краси і гармонії, яка уже з початку створення Землі дає сили існувати. Ті, хто зняли з себе рамки цивілізації,  дійсно вільні люди.

За ці чотири дні я ще більше почав любити свою країну і свій народ. Переконався, що одному проти цілого світу йти неможливо. Тільки разом ми зможемо змінити усе і усіх.  Ніякий час не зможе зломити ідеї і нації, яка цю ідею несе, не говорячи уже про ворогів.  Гордість за те, що я Українець залишиться в моїй душі навікиі це не зупинити. Сила в братерстві і ідеї.

За ці чотири дні я відчув себе по-справжньому вільною людино, без усіх тих рамок, які мене оточують в буденності.  І, не зважаючи на те, що я протхнувася димом до кісток, пив грязну воду, не приймав душ і жив в умовах не дуже похожих до умов прожиття – я відчував себе вільним. Від усіх і усього. Вся метушня буденності відійшла на задній план, навчання, проблеми і думка про інтернет. Я був на одинці із сутністю усього живого, із тим, на що ми в звичайні дні просто закриваємо очі через безкінечність клопотів і турбот, я був на одинці з природою. Я поміняв погляди і ставлення, я змінив свої паралелі в середині і взагальному змінив себе. Для перемін потрібно небагато лиш тільки своє Я і самотність.

Звитяга залишиться в моїй душі на все життя. Дякую тим, хто мене читав протягом цих дні і буде читати. Не бійтеся в собі щось міняти, не бійтеся говорити і робити, це життя занадто коротке, щоб тупити.  Надіюся, кожен зробив свої висновки і взяв щось своє з цього всього. Миру вам усім і дякую усім хто брав участь і тереновій грі « Звитяга» ,ви в моєму серці залишитесь назавжди. . Слава Україні!

Кінець…

Маркулич Д. ( Терен)

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

вісім − сім =