3 травня.
Ніч. Година 2 ночі. В таборі тишина, подекуди чути тріскіт дерева, яке горить у вогнищі. Я прокинувся від того, що не відчував своїх ніг. Через надмірну кількість людей в наметі мої ноги просто оніміли. Я піднявся і потер їх, вони відійшли. Хлопці сплять. Чути поодинокі співи пташок і шелест листя. Явно на дворі стало холодніше, бо комарі нам не докучають.Я заснув.
04.25 в Єрихона дзвонить будильник. Нам в 4.30 заступати в чатування до щогли. Невдоволені і сонні ми якось одягнулись і пішли на місце. Там сиділи хлопці з ліцею. Двоє спало в спальниках. Тріщав вогонь. Біля вогнища було напрочуд тепло і приємно. Видно як десь далеко уже сходить сонце і прохолода пронизує моє тіло. Стає холодно і я підхожу ближче до вогню. Через кілька хв. підняли на ноги іншу чоту. Ми пішли спати. Наше стійкування тривало не більше 8 хв. Холод був відчутний, мене трясло від цього. Зайшовши в намет, я влігся першим. Далі Єрихон, Зелений і Шнурок. Місця було вдосталь і я нарешті зміг нормально випростати своє тіло. Та тут в намет хтось залазить. Спочатку дупа, потім ноги, тулуб, кілька матів через незграбність і ми побачили обличчя Дігера, на яке була натягнута моя шапка. Йому місця не було. Секунди крику і він сидить у нас в ногах. Сказав, що він в день виспиться. І так до 7.00 ця людина сиділа і чекала своєї черги. Він не спав – це однозначно.
07.00 чути як Дігер тяне мене за ногу з словами: ” Вставай! Моя черга спати!”. Та мій сон перебило зовсім не це. З галявину на всю було чути “Сотня, збірка!”. Ми зірвалися. Дігер перший, усі за ним. За другий день ми так і не привчилися швидко збиратися. Напівроздягнені, напівсонні, напівживі ми стоїмо в трилаві. Сонні всі. Ця ніч була важкою для кожного з нас. Протираю очі і дивлюся на провід. Хороші новини – ми сьогодні нікуди не йдемо. Ми стоїмо. Наші дівчата в ночі ходили в табір Махновців і за їжу вони відали нам прапор. Відтак, у нас два прапори і чи Лучник хоче цього, чи ні йому в будь-якому випадку прийдеться лізти в нашу трясовину. Ми – стійкові біля щогли. Команда “Спочинь”. Всі порозходились. Сонце починає трішки пригрівати та тепліше від цього не дуже стає. Певний клопіт і чути як нас кличуть до щогли. Ми прийшли, взявши каримати, сіли біля вогнища. На щоглі, обмазаній смальцем, вісить прапор, біля нього стоїть намет з ворожим прапором, обтягнутий целофановою плівкою і притрушений листям. Через кілька метрів інший подібний намети, в якому оригінальний ворожий прапор. Вогнище тріщить і гріє. Стає тепло. Моє хаотичне трясіння тілом перестає бути видним неозброєним оком. Чути хлюпіт води і прохолоду ранкового вітру. Навколо створилася своя ідилія. Я сів і грію ноги. Від них іде пара і мені стає жарко. Тут чути слова: “Сотня, їсти!”. Черга, метушня, брязкіт, і вся сотня уже жує за дві щоки. Задоволені обличчя і водночас сонні. Чути сміх і почавкування. Ми їли на місці чатування.
Дігер спить в палатці. Інші десь вештаються. Щогла стоїть і нікому вона не треба. Я сиджу біля вогнища і грію спину. Через холод у мене нестерпно почала боліти спина і нирки, та й у той день у мене усі м’язи боліли. Хтось уже дрімає, а хтось сміється і розмовляє. Табір живе своїм життям і це життя складає кожна людина, яка там проживає. Без когось одного табір був не повний. І це було задумано десь там, в космосі, що ми маємо зустрітися під проводом Звіробоя. Просто так явно ніколи не буває і не буде.
Табірну метушню розвіяли слова: “Алярм!”. Зірвалися усі: від проводу, який спав у палатках, до звичайних бійців. Ми на стійці. Зробили круг, взявшись за руки, щоб захищати прапор. Декілька чоловік вийшли для того, щоб придушувати тих, хто біжить. Вся чота пішла до переправи, вишикувалась в ряди і чекає гостей. З далеку чути, що це махновці прийшли шукати щось з металошукачем. Вони були без пов’язок на рукавах, але вірити їм – це те саме, що пустити «червоних» до щогли. Ми стоїмо, чекаємо. Мандраж у всіх почався. Певний час і сотня Лучника уже по той бік переправи. Від адреналіну я забув про біль в тілі і холод. Наші вигукують: “Слава Україні!”, чекаючи на наступ. Перші бої пішли. Шум і голосні вистріли петард заполонили кожен сантиметр галявини. Махновці одягнули пов’язки і почали нас атакувати. Три спроби дістатися до щогли закінчилися крахом. Захист кричав: “БІЛІ!”, щоб вороги не забрали прапор. Самі бої точилися біля ватри, основні сили були згруповані в тому місці. Сотня Лучника уся мокра і в болоті, не було жодного сухого бійця, усі мертві. Махновці придушені і незадоволені. Ми відбили атаку. Крізь гамір чути наказ Звіробоя принести воїнам Лучника гарячого чаю і кілька чашок. Крізь це проривається голосний крик і хтось починає кликати лікаря. Дівчинка з протилежної команди травмувала собі руку. Знову наказ Звіробоя і через декілька хв. носилки з підручних засобів для неї було готові. Нас пошикували. Провід був незадоволений боєм. Було багато казусів і багато кого було не чути. Вояки чинили на свій розсуд, не слухаючи провід. За травми, нанесені противнику, з нашої команди знято 250 балів. Незадоволення зростало. Команда сотенного, і всі розійшлися. Мій біль знову був відчутний, та ще гірше, що боліти починало більше і переносити його ставало важче. Я ліг на кариматі біля вогнища і закрив очі. Мою реальність перебив сон. Мабуть, це найкраще – спати на відкритому повітрі біля вогнища. Та мій сон перебив сильне хропіння хлопця, який лежав біля мене. Таких звуків я ще, мабуть, не чув ніколи. Всі почали сміятися, а він і далі спав. Через декілька хвилин він прокинувся і почав з нами говорити.
Волинський ліс.Кожна гілка приховує в собі безмежність подій і емоцій. Навіть небо над ним особливе : тут зорі тануть на безкраїх просторах космосу і здається, що рукою до неба простіше дотягнутися ,як вдихнути ковток свіжого повітря. Вічно сонні дерева і притрушена віками трава до цього часу в мені викликає сплески нестримної ностальгії. Навіть дим тут має свій, особливий запах і терпкість, яка проходить крізь тіло наскрізь. У таких місцях забуваєш про буденну метушню, безмежність проблем і речі без яких в цивілізаційному світі жити неможливо. Вийти за рамки – це жити в таких місцях, під відкритим небом, прокидатися від співу пташок і під нього засинати, ловити кожен момент життя цінувати його. В таких місцях втрачаєш рахунок в часі, днях і ночах, там неважливо яка година, хвилина, а важлива яка секунда, якою ти живеш. І ,по правді, відчуття безмежності секунд не покидає навіть за межами трясовини. Волинський ліс. З ним зрівняються лиш Карпати і море. Тут виникає відчуття жити і вірити у щось, не важливо у що головне, що вірити. Знати, що завтрашній день точно настане і ти знову відчуєш, як ліс проходить крізь твоє тіло, відчути смак вологого повітря з смаком диму, це, мабуть, найкраще у життя. Ніякий фільм, ніякі гроші, ніякий секс з цим не зрівняється, усе це відходить на задній план і про це тут не хочеться думати. Природа в цнотливому вигляді,як сільська дівчина,яка ще нічого не бачила і збережена для великого. Тут хочеться гепнутися на траву, вгризтися пальцями в безмежність природи і розтанути в цьому. Волинський ліс. Це цілий Всесвіт,який руйнує стереотипи і змушує жити і любити. Волинський ліс- цілий Всесвіт в нашому мізерному світі.
День. Ми загубили рахунок у годинах. Час від часу чути, як хтось питає “Котра година?”. Мої нирки болять, тіло ломить, а мозок відключається від сну, безмежно холодно попри те, що я одягнув весь одяг, що у мене був з собою. Сидимо на кариматах, хтось на сирій землі. Дігер хропе в наметі. Біля нас грають гру щоб вбити час. Хтось показує різний брєд, а всі інші намагаються це відгадати. Одним словом всі роблять що-небудь,щоб вбити вічність секунд. Ми говоримо, сміємося і згадуємо всі сплески емоцій і подій за остані дні перебуваня на грі. Подув холодний вітер, стало явно холодніше, комарів уже не видно другий день, листя стало сильніше шелестіти. І знову обід. Мінімум картоплі і максимум хліба робить обід легким для шлунку. Принаймні на декілька годин можна забути про нестерпний голод. Знову ця божевільна картина: навколо тишина . Мій біль збільшується і його нестерпно відчувати. Я пішов в намет і на трішки заснув, вкрившись одіялом. Не знаю скільки проспав та мій сон перебив крик: “Алярм”. Думаю собі: “Нарешті”. Зірвався, побіг до щогли, усі в бойовій готовності. Здалеку чути постріли піротехніки і вигуки противника. Цього разу все більш організовано. Стоїмо в обороні щогли. Посередині Вишня з пляшкою соняшникової олії. Всі сміються, переживань немає і я забув про нестерпний біль всього тіла і холод загалом. Для того, щоб зігрітися хтось крикнув: ” Хто не скаче – той москаль!” і вся сотня почала скакати, навіть наглядачі з РВС (судді гри). Всі налаштовані позитивно, хоча і може бути загроза з боку махновців. Пішла атака. З перших секунд бою зразу було видно, що противник впаде. Кілька секунд і Вишня поливає «червоного», який стрибнув на щоглу, весь в олії він був “розірваний” нашими бійцями. Та, як на зло, це вже був другий бій, в якому мені не вийшло нікого стукнути чи хоча б штовхнути. Ємоцій нуль. З абсолютно зломленим бойовим духом противники пішли до свого табору. Розуміючи, що цієї ночі буде дощ, я з Дігером пішли вкривати намет. Він дістав свій дощовик синього кольору. Та тут не без карми Дігера. На дощовику пише “Янукович – наш президент”. В мене очі стали, як 5 копійок, і я впав в істеричний сміх. Додуматися взяти дощовика з таким надписом, що сказати – Дігер. Кілька хвилин і наш намет вкритий. Я сміюся, а побратим ходить і матюкає сам себе.
Вечір. Дує холодний вітер. Небо затягнуло хмарами. Звіробій радий, бо розуміє те, що перемога за нами. Хлопці носять великі дрова для святкової ватри. На кухні аромат гарячої вечері з чаєм. Я забув про біль. Ми стоїмо з тарілками і чекаємо своєї черги find out this here. Поїли. Відчутний запах дощу. Ну ось, перші краплі впали на моє обличчя, стало ясно, що ця ніч буде неспокійною. Ми здали своє чергування, та через дощ до ватри не хотілося йти. Прийшли в намет. Максимум одягу і мінімум місця. Мати і невдоволення кожного з нас. Нарешті вляглися. Я лежу між Шнурком і Дігером. Єрихон сопе, а Зелений починає засинати. Від безглуздих фраз Дігера мене кидало в сміх. Я щось спитав у Шнурка, у відповідь почув тишину. Дігер, довго не думаючи, б’є йому по носі. Удар у відповідь. Я починаю бити двох і казати, щоб заспокоїлися, та їм до одного місця мої слова. Кілька ударів і вони по різні боки мене кричать один на одного. Нічка почалася весело. Ще кілька хв. і вони заткнули свої роти. В наметі настала тишина. По той бік чути як б’є дощ по намету і реве вітер, спів і крик побратимів, і безмежність весняного холоду. Мені зразу здалося, що ця ніч буде безсонною…
Далі буде…
Друг Терен
