«Звитяга» очима ройового Вересня

Слава Україні! Моє псевдо Вересень, я ройовий 3 рою, 3 чоти. Отож, хочеться скоріше почати письмово фіксувати свої незабутні враження про всеукраїнську теренову гру «Звитягу 2014».

Участь у грі я взяв вперше, тому вражень досить багато. Про гру чув ще минулого року, але про те, щоб взяти в ній участь не задумувався. Цьогоріч, в новорічну ніч, я вступив до ВМГО «Національний Альянс», тому участь у цій грі була цілком прогнозована. Чувши розповіді своїх побратимів, які брали уже участь у цій теренівці, бажання поїхати стало ще більшим. Накалу додавали фото та відео попередніх «Звитяг». Більше того, мені дали завдання зібрати весь реманент, який був потрібен для гри, тому відповідальність за гру відчувалася.

На збирання наплічника багато часу не згаяв, так як всі необхідні речі були на видному місці. Правда чомусь трішки забагато взяв одягу, який так і не використовував. На «Звитягу» зголосились поїхати зі мною ще п’ятеро людей, а саме : мій найкращий друг – друг Залізняк, троє моїх одногрупників – Мартин, Лисий та Турист, знайомий Мартина – Гай.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. Проснувшись о сьомій ранку, разом із другом Залізняком пішли на місце збору учасників гри. Прийшовши на місце, трішки захвилювались, адже перед нами стояло чимало молодих людей у камуфляжах із великими наплічниками, які жваво про щось говорили, досить незвичне видовище. Згодом, знайшли Туриста, Мартина та Лисого. Через деякий час нас всіх вишикували у щось подібне до чотири- чи п’яти-лави та почали розсаджувати по автобусах. Ми виїхали із Луцька і десь через півтори години приїхали на терен гри. І тут почався хаос: в різних сторонах лежали наплічники, парки, хтось сперся об дерево і ледь не спав, а хтось ходив ходив по лісі, ніби щось там шукаючи. Через певний час нас знову вишикували у чималу лаву – почався процес ділення учасників гри на сотні. Ми потрапили у сотню до Звіробоя, «Сотню імені Перця». Після того, як всіх поділили на дві сотні, кожна сотня почала ділитись на чоти та рої. Звіробій призначив мене ройовим, а нашим чотовим став Боровика. Так як шість людей для рою це замало, до нашого рою ще долучились: Лук’ян, Ясен, Крук та Ящір. Ми почали знайомитись один з одним. Чоту Боровик назвав «Бандерівці», а рій ми назвали «Заграва». Всього наша сотня налічувала чотири чоти, де в четвертій чоті були дівчата. Відбулась церемонія відкриття гри. Ми помолились, священник освятив нас священною водою, аби ми повернулись живими і не ушкодженими. Почалися перші збірки чоти, рою, перші відтискання від землі, перші «гоп-стінки» та перекрикування сотень. Потім, наша сотня першою вирушила шукати собі місце для розташування табору. Дорога запам’яталася тим, що Лисий взяв дуже важку і велику сумку, напхану незрозуміло чим, тому наш рій весь шлях дороги допомагав йому її нести. Йшли з перевалами, і, нарешті, прийшли. Перед нами був острівок, який був оточений болотом. Першим рушив на сотенний, який, зайшовши по пояс у воду, допомагав всі переходити через переправу. Коли ми перейшли на острівець, всі почали облаштовуватися. Як виявилось, Лисий взяв із собою намет, у який вліз увесь наш рій, також взяв ще надувний матрац, який потім усіх нас виручав. Було дуже смішно. Загалом, настрій був піднесений. Потім почався інструктаж бою, техніки безпеки, почалися практичні заняття. Ввечері вся сотня зібралась на ватрі знайомств біля величезного вогнища. Сотенний Звіробій розказував цікаві історії з попередніх «Звитяг», розказував про 35-ту сотню «Самооборони Майдану» «Волинську Січ», в якій мені із сотенним «Чорної Сотні» Лучником довелося побувати наприкінці січня. Розказував про героїчні смерті бійців цієї сотні. Було помітно, що йому дуже важко про це все згадувати. Потім ми всі пустили «Іскру» та пішли по наметах. Почалася нічна тиша, перший день проминув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ. Збудили нас о сьомій ранку криками «Підйом!». Вся сотня зібралася швидко, що здивувало Провід. Потім був перший сніданок, було дуже смачно! Після цього я почав займатися своїм роєм. Почалися знову відтискання від землі. Хотілося якомога скоріше навести дисципліну та донести до всього рою, що таке побратимський дух. Мені це було знайоме, так як раніше подібне проходив у Правому Секторі. І ось, наступив час. Десь пообіді сотня знову зібралася, уже для бою. Звіробій сказав, що ми вирушаємо в бій до табору суперника, наша розвідка його успішно викрила. Він запалив нас влучними словами, проте не один раз нагадував, що вони наші побратими, потрібно дотримуватись правил гри і не порушувати їх. Очі загорілися, відчувався мандраж. Ще б пак, це мій перший бій! Вся сотня вирушила в дорогу. Незабутні відчуття, коли ти дивишся в очі свого побратима, а там вогонь. В дорозі до суперника я наказав своїм стрільцям в ході бою працювати «двійками» та «трійками», адже подібну гру я уже грав, тому мав певний досвід. Сам домовився із Залізняком, що буде разом працювати у «двійці». Десь за 300 м від табору противника почулись вибухи петард та вигуки «Алярм!» – їх стійкові нас викрили. Підійшовши до табору «Чорної сотні», ми вперлись у величезне повалене дерево. По той бік уже стояли «чорні». Адреналін зашкалював. Були почуті останні настанови від нашого сотенного та РВС. Останнє, що я почув, це фраза «В бій!». І почалося. Вся сотня перелізла через повалене дерево і ринулася в бій. Я і Залізняк трималися разом. Пам’ятаю, як ми «вбили» першого червоного, відчувалось, що ми уже не один рік воюємо пліч-о-пліч. Після того, як ми вбили трьох «червоних», всі кинулися до щогли, де був прапор «Чорної Сотні» – ми повалили її і він був наший. Ми перемогли! Всі в багнюці, із замурзаними обличчями, червоні, але щасливі почали кричати «Сотня Перця!». Ура! «Червоні» розбиті! Здається, «наших» вбили менше п’ятої частини. Ми щасливі повернулися до свого табору, а там нас чекав сюрприз… Виявляється, в той час, коли ми були у «червоних», до нас завітали «чорні» – так звана «Третя Сила», вони викрали наш прапор. Смак перемоги зникнув. Приблизно через півгодини сотня знову зібралася. Звіробій запитав: «Чи знаєте ви, що робили козаки з ворогами після перемоги?». Всі в один голос вигукнули: «Вбивали їх ще раз!». Так, ми знову вирушили до «червоних», тепер уже дуже тихо, щоб для них це було несподіванкою. Ішли тією ж дорогою, що і перший раз. Коли ми підійшли знову ж таки до того поваленого дерева, тільки тоді «вони» нас засікли, для них це був неприємний сюрприз. І знову почався бій. Я із Залізняком знову вбили трьох «червоних». Наша сотня знову здобула перемогу. Ми морально добили противника. Прийшовши до нашого табору, почали готуватись до вечері. Після вечері була збірка сотні, на якій нам сказали, що наші дівчата підуть в ту ж ніч до «чорних», щоб піснями та згущеним молоком викупити наш прапор. Після цього всього Звіробій дав команду «Розхід!» і ми всі пішли по своїх наметах. Певний час я із Залізняком наспівували повстанських пісень. Другий день минув і ми всі втомлені та з усмішками на обличчях лягли спати.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ. Пробудили всю сотню вигуки Спецназа «Підйом!». Всі заспані, з пом’ятими обличчями почали поспішно бігти на збірку. І ось, всі зібралися, вишикувалися і стали чекати поспішних настанов від Проводу. Побачивши наш прапор на щоглі, я зрозумів, що наші дівчата успішно виконали своє завдання. Радості не було меж! Невдовзі Звіробій оголосив про те, що у нас уже два прапори і наше завдання тепер їх оберігати, тобто відбивати всі атаки «червоних». Вся сотня тричі крикнула «Слава!» та поаплодувала нашим дівчаткам, котрі успішно забрали наш прапор. Після сніданку чотові виставили стійкових і вся сотня чекала сотні Лучника. Десь пообіді в наш табір завітали члени РВС, це було знаком того, що «Чорна Сотня» уже поблизу нас і бій неминучий. По тілі пройшлись мурашки, відчувалось хвилювання. Ворог був уже в зоні видимості, почали лунати вибухи петард. Вся наша сотня вишикувалася в дволаву і наш сотенний Звіробій давав нам останні настанови на бій. «Червоні» уже стояли по той бік чи то канави чи то рову. В нашу сторону почали летіти «димовухи» та грязь. У відповідь ми поливали їх олією. Глянувши на Залізняка, дав йому зрозуміти, аби він тримався біля мене, будем знову працювати разом «двійкою». «Чорна Сотня» кинулася в бій правим флангом. І знову почалось місиво. Спочатку здавалось, що «червоні» переможуть, проте, через деякий момент, стало зрозуміло, що перемога знову наша! До речі, в цьому бою могли вбити мого побратима Залізняка, в той час, коли на мене навалились декілька стрільців противника. Але його врятувала дуже хоробра дівчинка – Карма. Вона скинула «червоного» з нього, і вже потім Залізняк і Карма разом його «вбили». Ми втримали їх, прапори залишились у нас, над табором почало лунати «Сотня Перця!». Сотня Лучника знову зазнала поразки. Як виявилось, «червоні» не здалися, і приблизно через годину-півтори знову почали нас атакувати, тепер уже лівим флангом, через боброву переправу. Там було менше води, тому шанси захопити наші прапори були вищими. Скажу відверто, це був найважчий бій, адже вони почали розділятись, цим самим збільшуючи хвилю атаки. Після того, як ми із Залізняком «вбили» двох «червоних», на якусь мить я трішки втратив сконцентрованість на бою, цим і скористався стрілець «Чорної Сотні». Він непомітно підкрався до мене із-за спини та зірвав мою пов’язку. Я був вперше вбитий за чотири бої. Друг Залізняк трішки не встиг мене врятувати, проте все-таки зірвав пов’язку з мого «вбивці». Я припинив бій та вирушив на «мертв’ятник», де збирались всі «вбиті» «білі». По дорозі побачив, як наші оточили щоглу, захищаючи її від «червоних». Я зрозумів, що ми вчетверте перемогли. Сказати, що мене розривали почуття радості – це нічого не сказати. Всі «білі»з бурею позитивних емоцій вітали один одного, тиснули один одному руки, фотографувалися, а «червоні» знову з розпачем повертались до свого табору. Ввечері погода різко змінилась та пішов дощ. Але це не злякало нас, ми знову всі зібрались біля ватри. Почали обговорювати минулі бої та співати українських пісень. Атмосфера була дуже гарячою, дощ навіть не відчувався. Згодом, Звіробій сказав, що РВС вирішила, що до п’ятої години ранку бої припиняються, а вже з п’ятої до дванадцятої години «Чорна Сотня» матиме свій останній шанс вирішальний бій. Боровик сказав, що 4:30 ранку він нас підніме, шестеро стрільців з нашого рою підуть на стійку, чекаючи там «червоних». Ну ось, третій день минув і всі розійшлись по своїх наметах. Над табором нависла нічна тиша.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ. Як і очікувалось, о 4:30 наш рій збудив Боровик. Спати було дуже холодно, адже всю ніч ішов дощ. Намет підтопило. Я, Турист та Мартин пішли на одну стійку, а Ясен, Лисий та Гай вирушили до іншої. Решта рою пішли до щогли. На стійці ми стояли до дев’ятої години, потім нас змінили інші стійкові і ми всі шестеро вирушили в табір на охорону щогли, до решти нашого рою. Всі помітно нервували, адже уже десята година ранку, а «червоних» ще не має. О одинадцятій ранку вся сотня зібралася біля переправи чекаючи на «Чорну Сотню». Стояли дуже тихо, прислуховуючись до кожного звуку. Всі синхронно поглядали на годинники, знизуючи плечима один до одного. В якийсь момент перед сотнею вийшов Звіробій, і раптом він почав рахувати зворотній відлік. Вся сотня з блиском в очах почала кричати: «Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один!» Ура! Ми перемогли! Це було щось незабутнє… Почали лунати вибухи петард і гасло «Сотня Перця!». Ми перемогли, «червоні» так чомусь і не наважились прийти на останній бій. Всі обнімались, вітали один одного ну і, звичайно, фотографувались. Потім ми знову зібрались усією сотнею, уже на звичному для нас місці. Наш сотенний почав говорити, що тільки щирий побратимський дух, чітка дисципліна привели нас до перемоги. Також, він нагадав, що цього року «Звитяга» присвячена Героям Небесної Сотні. На його очах заблищали сльози… Він відійшов… Спецназ поросив усіх пом’янути всіх загиблих на Майдані хвилиною мовчання. Потім підійшов Звіробій і крикнув: «Героям Небесної Сотні наше тричі!». Всі щиро від серця вигукнули: «Слава! Слава! Слава!». Потім після команди «Розхід!» ми всі розійшлись збирати свої речі та готуватись іти у дорогу до місця, де відбувалась церемонія відкриття гри, уже на її закриття. Назад було іти помітно легше, цілу дорогу викрикували гасла: «Слава Україні!», «Героям Слава!». Співали козацьку пісню. Підійшовши до місця, ми побачили «Чорну Сотню» та «Третю Силу», які уже на нас чекали. Весь табір вишикувався у дволаву – почалась церемонія закриття гри. Потім, після офіційної частини, відбулось традиційне руко-потискання гравців обох сотень. Всі дякували один одному за хорошу гру. Потім всі розсілися по автобусах та вирушили назад до Луцька. Приїхавши на місце, всі почали виходити з автобусів, прощатись один з одним та розходитись по домівках… От і все, на такій трішки сумній ноті всеукраїнська теренова гра «Звитяга 2014» для мене закінчилася…

Для мене ця гра була вперше, тому вона надовго закарбується в моїй пам’яті. Саме тут я здобув море емоцій, драйву, кайфу. Хочеться уже знову туди повернутись! З нетерпінням чекаю наступного року. Всім велике дякую за гарну гру!

Ройовий 3 рою, 3 чоти, друг Вересень.