Терен, згущик, два прапори

DSC_02385Історія моєї Звитяги почалась ще задовго до офіційного її початку. Мені запропонували роль сотенного, коли я був у Польщі, де навчався і був зайнятий зовсім іншими справами. Я довго відмовлявся і сумнівався чи варто, але друзі переконали мене, тож мусив дотримати слова. Місяць я жив теоріями і ідеями: яку тактику обрати, що мені робити, адже реального досвіду керування такою кількістю людей я не мав. Я пройшов усі табори Національного Альянсу, побував на багатьох вишколах, їздив на вишколи із іншими організаціями, однак, до подібного життя мене не готувало.

За місяць до Звитяги я вирішив обрати провід. Вибрати тих людей, на яких зможу покластись, які підкажуть мені, як вчинити. Адже, порівняно із деякими учасниками гри, досвід моїх чотирьох Звитяг невеликий. І таких людей я обрав. Було дуже важливо почати контактувати одне з одним, зав’язувати дружбу і готуватись до гри. Я розумів, що епоха Лучника-Звіробоя пройшла, і почалась нова сторінка в історії Звитяги, тому треба було «перемішати» колоду і викласти карти по-новому. Таким чином я обрав провід із людей, що були у різних сотнях, які принесли із собою величезний досвід, поділились зі мною. Бути сотенним означає бути хорошим менеджером,  мої люди були на своїх місцях і тут немає сумнівів.

  Коли 30 квітня лягав спати довго не міг заснути. Серце шалено билось від того, про що думав. Не виспавшись прийшов на місце збору. Як завжди – люди, обійми, емоції, побратими, розмови. Усе це давало хороший старт грі.

  Приїхали на місце відкриття дуже пізно, чим був розчарований. Час піджимав, а місце для таборування я не обрав. Поділились чесно (у мене було на 4 людини менше, ще й на 5 дівчат більше). Уже при поділі не знаходив собі місця, нервував, адже хотів аби все було математично точно. Але так не вийшло. Далі вчили впоряд і тренувались. Скажу, що однією із переваг того, що ти сотенний є те, що не потрібно бігати як скажений, відтискатись під команду на відкритті. Далі була традиційна штовханина, яка значно підняла дух команди. Кинули жереб, друг Серпень обрав білий прапор, а мені залишився червоний. Сотня «Шабля» йшла другою, це було легше, адже ніхто не підганяв тебе у спину. Потім шукали місце таборування. Це затягнулось надовго, але врешті-решт вирішили впасти серед боліт, де очікувати нападу можна було лише із однієї сторони. На Звитязі попередніх років я постійно ходив у розвідку, що мені дуже подобалось. Романтика ходіння по болотах, азарт від бажання знайти табір, дикий екстрим від втечі та море емоцій – усе це НЕ судилось мені відчути цьогоріч. Я хотів знайти хороше місце таборування, думав протриматись якнайдовше, аби мене не знайшли. В принципі, це вдалось. Знайшли мене досвідчені махновці на наступний день по обіді. А саме місце було більш-менш вдалим.

Пізніше ми поставили щоглу, над якою цілий день трудився друг Боровик, вын зробив її просто залізобетонною, вкопавши більш ніж на метр під землю. Щогла була мега крута, однак її подальша доля сумна. Зая її спиляв на другий день.

Далі була коротенька ватра знайомств, де виступити встиг лише провід. Часу було мало, люди були виснажені і їм треба був відпочинок. Коли лягли спати почався дощ, який лив цілу ніч і цілий день аж до вечора. Для мене дощ означав одне – чудова погода для розвідки і неочікуваного нападу. Розвідка справилась добре. Не буду видавати людей, які знайшли табір, бо вони залишились непоміченими, скажу лише, що інфа про нього поступила із двох джерел одночасно. Також знайшли табір махновців, які очікувано засіли біля озера (може тому, що це місце я порадив деяким із них). Я хотів розбудити людей о 3.30, але провід порадив дати можливість виспатись. Що і зробив. Прокинулись приблизно о 6.00. Вийшли із табору всією сотнею. Залишилось лише кільки людей, серед них друг Тимко і друг В’юн та двоє дівчат. Вони попрацювали самовіддано, приготувавши усім гречки після бою, за що дуже їм вдячний.

Підійшовши впритул до табору, виявилось що не приїхала РВС. Дочекались їх, перейшли річку. Ми заводили людей як могли, підбадьорювали і мотивували. Вийшли на галявину дружньою командою, усі як стіна, усі як один. Серце шалено калатало, це був мій перший бій в ролі сотенного. Бачили прапор, але не хотіли кидати групу для його штурму, хотіли чесного, відкритого бою до останнього вбитого. Коли я йшов у свій перший бій у 2011 році в складі сотні Звіробоя, я пам’ятав кожну секунду, кожний мій рух. Тут же я запам’ятав лише момент коли наша сотня впритул наблизилась до супротивників. Далі на мене накинулись кілька людей, намагались зняти пов’язку, але мої побратими це побачили (мене легко впізнати на полі бою, волосся дуже демаскує, але в даному випадку воно врятувало мене). Я чув крики: «Сірника б’ють» пройшло секунд 10, як тих, хто намагався мене вбити зняли і нейтралізували. Зірвав одну пов’язку у якогось ліцеїста і встав аби перебігти на лівий фланг до наметів. Тоді я побачив, що усі хто зверху червоні, і мене охопила радість. Я не бачив жодного білого, що радувало. Далі я побіг на інший фланг, зірвав ще 2 пов’язки. Допоміг другу Апостолу, якого хтось намагався скрутити. Біля самого намету подруга Чері билась із якоюсь дівчинкою. Я допоміг їй, але та дівчина була дуже сильна (не знаю хто це був, але я був вражений, як важко вдалось нам її скрутити). Коли я встав, друг Чорний  із нашими уже розбирались із охороною щогли. Коли я пересвідчився, що на полі вбиті усі білі, побіг до щогли. Друг Чорний і друг Шаман уже знімали прапор. Перший бій був вражаючий. Вбито 21 людину, серед них 11 людей із першого рою першої чоти (ройовий друг Гедзь) – основної ударної сили сотні,  нажаль вбили й нашого інтенданта, друга Полішука. Їх втрати – усі. Я був вражений і задоволений. Проте налаштував усіх, аби не розслаблялись.

Пізніше ми пішли на нараду РВС, дощ не переставав. Моя розвідка (знову не казатиму хто) моніторила ситуацію у ворожій сотні. Мене повідомили і про махновців, які про щось домовлялись із Серпнем, і про переміщення їх розвідки.

Мені вторгуватись із махновцями не вийшло. Вони хотіли аби я їх нагодував, завівши при цьому у табір. Вони стверджували, що місце табору уже знайшли. Однак на карті показали його неправильно)

Ситуацію вдало використав друг Серпень, який переманив їх на свою сторону.  Їх перемовини за даними розвідки були довгими, потім стало ясно що вони йтимуть в атаку разом. Такі домовленості для мене стали шоком. Підкріплення з 36 людей було дуже значущим. Я намагався домовитись із другом Звіробоєм про ненапад, але підписання пакту невтручання так і не відбулось). Рішенням РВС ми прийняли бій дуже далеко від щогли. Ми завели людей як могли, бойовий дух був просто на висоті (цьому сприяв попередній виграш і наші старання). Однак у перших рядах Чорної Січі бились анархісти, і переважаюча кількість людей зробила свою справу. В мене зав’язався бій із другом Звіробоєм, який кинувся в моєму напрямку. Я і двоє дівчат дуже круто із ним розібрались, але коли я встав на мене навалилось дуже багато білих. Йшовши у бій вони кричали: «Спалити Сірника». Ну спалити не спалили, але просто вбили. Не знаю чому, але їхня  кричалка мені ну зовсім не сподобалась. Моя сотня боролась до останнього, я був свідком цього дійства. Підбігши до щогли, я зрозумів, що домовленостей, які були між Чорною Січчю і «Третьою Силою» друг Серпень не дотримав, анархісти почали битись із білими, що мене дуже потішило. І сміх і гріх було дивитись на спиляну щоглу. Ніщо так не деморалізувало, як рівнесенький слід від пилки друга Заї. Але поразка  морально нас зовсім не зламала.

Відразу після цього бою Звіробій запропонував мені взяти участь у помсті ворожій сотні за недотриману обіцянку. Ми відібрали 20 людей, які разом із анархістами вдало мучили ворогів. Друг Молот навіть сказав, що це був найкращий із моментів на Звитязі. Свою місію вони виконали. Я ж залишився в таборі із сотнею, яка повечеряла, поновилась і готувалась до ранку. Сумнівів у тому, що забрати наше (червоний прапор) треба як найшвидше, не було.

Прокинулись рано, попередили РВС завчасно. Тепер уже вони нас трошки почекали). Цього разу у таборі залишилось ще менше людей, при нападі друг Чорний нарахував 136 атакуючих, а нас зустрічала повна сотня. По стандарту перейшли річку, вишикувались. Було вельми страшно. Ворог мав піднесений настрій після вчорашнього виграного бою. Почався бій. На мене накинулись одразу кілька людей і знову їх із мене швидко зняли і завалили. Як тільки я встав,  то побіг знімати людей із друга Колоса, дівчата дуже мені допомагали. Я піднімав і перевертав, а вони шукали пов’язки. Коли я встав то знову побачив подібну картину – усі хто стоять – червоні. Дуже добре  було чути крики дівчат із чоти подруги Мерви. Але їх сотня програла. Наш прапор ми забрали, і робити було нічого. Я накинувся на щоглу і бив її ногами (мстився за спиляну). Мої люди теж це робили. На що друг Лучник розізлився і ми вимушені були піти із табору.

Провід прийняв рішення ще раз довести супротивникам свою силу. Ми відійшли у ліс, і чекали поки поновиться наші мертві бійці (яких було всього лиш 21). Вийшли на дорогу, де побачили ворожу розвідку, яка аж ніяк не чекала, що на них накинеться ціла сотня. Дивились аби ті не повідомили другу Серпню про наш новий напад. Але один із вбитих розвідників втік. Дочекались підкріплення і за 40 хвилин уже знову переходили річку. Мої люди були впевнені, мотивовані і класно налаштовані, я хотів аби щоразу було менше вбитих. І ось зав’язався ще один бій. Особливих деталей я не пам’ятаю, можливо через те, що все було дуже швидко. Результат – 12 вбитих. Щоглу нарешті знесли і мені трохи полегшало. Хотіли йти у третій напад, хотіли аби вбитих було менше 5, але дуже хотілось їсти, тому передумали і пішли у табір).

Після сніданку пішли на нараду РВС, під час неї у таборі читав лекцію друг Апостол, яку я на жаль пропустив, а подруга Мрія розповідала про Національний Альянс. Я теж мав розказати лекцію (я ж політолог), але за браком часу не вийшло, про що дуже жалію. Але наступного року я це вам гарантую.  На нараді РВС домовились розіграти прапор білих, який після вчорашнього нашого нападу разом з махновцями на Чорну Січ опинився в анархістів,  за участі  всіх 3 команд. Махновці, чия ідея це і була,  пообіцяли битись чесно, і я погодився.

Ми прийшли у табір і мали 1 годину, аби відібрати 110 людей. Одразу вибрали 20 дівчат. Потім почався відбір хлопців. Битись хотіли усі, навіть легко травмовані. Були образи і сварки із того приводу, хто йтиме у бій. Але наказ є наказ, і ті, що залишились, повинні мене зрозуміти. Був навіть випадок, коли друг Олекса підійшов до мене і старанно переконував пустити його на бій. Я хотів, але не міг, бо була відповідна домовленість.

Дорогою до поля заводили людей, вчили нові кричалки, налаштовувались. На поле бою прийшли із запізненням. Все було уже готово – і щогла-стовп, і спостерігачі і ворожа сотня. Пішли у бій. Умови були абсолютно рівними. Із того, що бачив я, махновці у кількості 15-20 людей атакували нас збоку. Мої люди накинулись на друга Панка, і я скомандував його не чіпати, не знаю чи віддячив він мені за це чи ні, але я намагався спершу зосередитись на білих. Наш бунчужний, друг Чорний, круто вбив бунчужного Патріота. Я керував людьми, але на мене набігли двоє чорних, потім ще здається один білий, так як усі були зайняті, я не став кричати на допомогу і мене вбили. Але це ніщо, я бачив, як наші переважають супротивника, я бачив, як білих не залишилось і наші дуже важко боролись із махновцями. Врешті-решт ми виграли. Ми залишили вбитими 35 людей. Ця перемога дуже багато що значила.

Моя сотня зробила щось просто неймовірне, ці люди були дисципліновані, виконували накази, героїчно бились і тримались до останнього. Величезну роль відіграли дівчата. Про що жалію у цьому бою – так це про друга Борця із сотні Серпня, який постраждав, і про друга Заю, який лише пізніше виявив, що у нього перелом ребер.

Після закінчення бою потрібно було дістати прапор з величезної щогли. Друг Забіяка пробував вилізти на цей стовп, його підтримували, але не вдалось. Та нічого страшного. Сотня «Шабля» виграла у двох супротивників одночасно, а значить якийсь стовп нам не завада. Ми просто його скинути і забрали ворожий прапор.

Пішли у розташування табору. Однак спокою нам не давали ні Серпневі «Амазонки», ні махновці, які сновигали туди-сюди. Близився час початку мараторію, моя розвідка, мої очі і вуха, які сиділи під табором Серпня і все бачили, повідомляли мені про всі деталі, про кількість розвідників, які вийшли до мене, про дівчат, які йшли у атаку. О 21.30 поступив дзвінок від розвідки, про те, що сотня вийшла в атаку. Далі події повернулись у інший бік.

На нарадах ми вирішували, що із 22.00 до 4.00 не відбуватимуться бої сотня на сотню, нападати могла лише 1 чота. Так як кількість учасників була фактором великого травматизму.

Сотня Серпня о 21.45 уже була під табором. Спостерігачі подруга Мрія і подруга Вишиванка хотіли обговорити деталі бою, але їх ніхто не почув. Не обговорили основні деталі бою і я із Серпнем (що робили перед початком кожної атаки). Мені залишалось лише виставити оборону щогли, яку до речі посунули ближче до ватри де лежало багато колод. По-ідеї, бій мав тривати 15 хвилин і припинитись о 22.00, але практично це було неможливо зробити. За таких умов бій взагалі не варто було починати, такі були правила, під якими підписались усі зголошені, і яких повинні були дотримуватись усі. Бій був дуже довгий і дуже важкий. Не буду вдаватись у деякі неприємні деталі, скажу лише, що відбулось чітке порушення правил гри, яке визнали усі. Бій просто не зарахували.

Це означало, що перемога була нашою, про що моя сотня дізналась на наступний ранок. Звісно, можна гратись у «якби», але цього я терпіти не можу. Із моєї сторони лише кілька якби:

  1. Якби бій зарахували – ми би стояли під табором Серпня уже в 4.01, а мої чоти по одній ходили до вас в гості всю ніч.
  2.  Якби бій зарахували  – махновці до нас би долучились (в принципі і без них було нормально)
  3. Якби бій зарахували –  із 4.01 до 12.00  ми би провели ще із 5 боїв, результат яких я думаю ви знаєте.
  4. Якби бій зарахували, а Серпень вночі переніс табір – вся сотня пішла б в розвідку, і ми б знайшли цей табір.

Отож, я написав дуже багато. Щось забув, щось зайве. Не хочу сваритись, не хочу тримати зла. Усім я казав «дякую за гру» і це було щиро. Сотня «Шабля» заслужено, безсумнівно, об’єктивно, беззаперечно і однозначно перемогла. Заслуга усіх людей, усіх хто долучався до боїв, до таборового життя, до нас. Велика дружня сім’я на ці 4 дні зарядила мене енергією. Кожен окремо, ми були виснажені і голодні, однак у купі якась шалена енергетика давала нам сили постійно. Я бачив очі людей, які так хотіли у бій, я бачив бійців, які самі просились у розвідку, я бачив та боровиків, які самі питали, що і де допомогти. Дякую усім, хто долучився і підтримував мене. Приємних спогадів і гарного усім року.

Друг Сірник

Із неймовірної сотні «Шабля»

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 7 =