Отож, дорогі друзі, почнемо.
Ось і закінчилась теренова гра «Звитяга», яка особисто для мене стала реальним відкриттям своїх можливостей як особистості, так і перевірка моєї фізичної сили та витривалості…
Цікавими і незабутніми виявились ці дні. Я був на Звитязі вперше, але чув і читав про цю гру дуже багато. Скажу одразу, відео і фото попередніх Звитяг атмосферу братерства, укуси комарів та відчуття повної свободи в лісі передають вкрай погано, тому вирішив я самостійно випробувати свої сили і підключився до гри.
Все почалось із складання виряду до гри, воно для мене далось значно важче ніж я думав, але все ж, склавши виряд я з нетерпінням чекав першого травня.
Отож, наступив довгоочікуваний день, приїхавши під головний корпус, зустрів там доволі велику кількість людей, і що не мало мажливо тих людей, які думав що вони нізащо на таке не поїдуть, стало чомусь дуже приємно. Погрузились в автобуси і поїхали до місця збору. Там нас поділили на дві рівних команди, та ж одразу пачався прoцес вишколу: відтискання та збірка. Але не все так важко, згадуючи всі уроки фіз-ри, та ті роки, які я інтенсивно займався спортом для мене це виявилось вкрай не важким заняттям. Далі слідував похід на місце таборування. Йшли закинутими стежками, подекуди болотами, допомагаючи один одному нести речі. Особливо запам`ятався один випадок, коли наш сотенний Звіробій, що б допомогти перейти сотні через болото кинувся в те болото і ставши по пояс у воду, тримав палку, за яку ми тримались і так зуміли сухими перейти через воду. Знаю, так має поступати кожен чоловік, тимпаче в таких умовах, але чувши крики Звіробія: «Що, ніхто не може окрім мене ?!» Я побачив що таких виявилось дуже не багато. Але все ж, добрались ми до табору без особливих пригод, хоча дійсно перехід був напружений, через незнайому місцевість та незнайомих, поки, мені людей з нашої сотні.
Ставши в місці таборування, ми одразу ж почали знайомитись, з`явились перші товариші, краще взнали своїх командирів. Під вечір відбулась ватра знайомств, де нам було детальніше розказано від тих людей які були вже на Звитягах, що це за гра, продемонствовано декілька базових прийомів ведення бою та навчали лаві. Ітак, перша ніч пройшла спокійно.. ранковий алярм підійняв всіх з теплих і сухих спальників та всі мов після довгих тренувань за 40 секунд вже стояли в місці шикування, що на мою думку було видно по обличчю нашого чотового, друга Спецназа, мовляв «нічого собі швидко зібрались» осяяла надію в перемогу. Тривога виявилась тренувальною, але як я подумав, що з такими темпами ми можемо «буцнути» команду суперників швидко і без важких втрат для себе. Так і сталось, в другій половині першого дня ми все ж вирішили атакувати ворожий табір, провівши розвідку ми все ж взнали де він розташовується і після збірки, проводом було вирішено йти у наступ. Всі готувались, готувався і я, особливо згадується друг Зая, який ходив усміхнений і готовий йти хоч на 500 ворогів. Ось і наступ, йшли болотами, допомагаючи один одному переходити через важкі місця ми добрались до ворожого табору, про що нас сповістили через вибухи петард та інших взривних речей. Спочатку було якось ніяково бачити отих 160 людей навпроти, мовляв типу он вони, тільки пробіжись до них, але все ж лячно трошки було. Не буду говорити про тактичні прийоми ворогів, які не прийняли нас перед тими двома дубами перед їхні табором, результат міг би бути інший, але все ж, щогла зірвана, пам`ятаю як підсаджував за всі відоме місце Заю, який зірвавши прапор голосно кричав «Сотня Перця !!» Я ж у цьому бою зірвав аж 2 пов`язки, відчував себе непереможним, але все ж. Прокричавши тричі: «Слава» нашим ворогам, ми почали рахувати наші втрати, їх виявилось, наскільки я знаю аж 25, далі ми з почуттям виконаної місії повернулись до табору. А у таборі тим часом вже попрацювали махновці. Ці пройдисвіти забрали наш прапор, ми засмутились, але все ж вирішили домовлятись з махновцями про повернення прапору на законну щоглу. Прапор повернули ціною декількох банок згущенного молока та співів дівчат у таборі махновців. На загальних зборах в цей же день було вирішено йти у наступ у друге,згадую слова Звіробоя,який казав: «Що робили козаки з ворогами після перемоги ?» А йому у відповідь ми як один крикнули – «Били їх ще раз». Йшли дуже тихо, і підійшовши до ворожого табору непоміченими, накопичивши сили ми побігли стрімголов на ворожий табір, лише перелізаючи через вже всім відомі колоди, ми почули якийсь дівочий голос, який смішно кричав: «Алярм !» Перемога була швидкою, ми втралити лише декількох стрільців.
Тепер, маючи 2 прапори, провід вирішив зайняти оборонну позицію, виставляючи по периметру можливої атаки ворогів наших розвідників, ми чекали нападу. І він стався, на наступний день вже звичний алярм сповістив нас про наступ Чорної Сотні, пошикувавшись у оборонні лави, виставивши 1.5 рої біля щогли, взявши до рук олію, ми зазивали післями Сотенного Лучника прийти до нас. Таки він і прийшов, ставши перед табором він для себе побачив що у наш табір неможливо прийти сухим, тому вирішив форсувати брід зліва від табору, де їх вже чекали наші хлопці і дівчата, яких ми ніжно називали амазонками. За`вязався бій, всі боролись за прапор один з одним, особливо згадується подруга змія, яка одна на моїх очах зірвала пов`язку з немаленького такого дядька. Прорив було ліквідовано і знову крики: «Сотня Перця!!» завершили черговий бій. Рахунок був на нашу користь, але захоплення прапору могло перевернути все. Це знав і ворог, тому Чорна Сотня наважилась на другу атаку. Тепер атака пішла через так звану боброву переправу. І знову ми були у виграшній позиції. Діждавшись коли ворог переправиться частково ми вдарили всіма силами. Болото, вода, олія, навіть смалець літали мов навіжені під крики наших і ворожих стрільців. Запеклий бій був, але все ж ми перемогли. Раділи всі, все ж чотири перемоги підряд дуже піднімали настрій.
Я вже згадував про болото? Але то було ще не болото. Вночі пройшлов дощ, в перемішку з канонадою вибухових пакетів і диму що запускали стрільці ворожої сотні та крики всі відомої пісні про очільника іншої країни ми засипали як могли. На ранок ми, не без подиву, побачили що наш табір став як мертве море, без стежок, що ми протоптали що б проходити, без єдиного живого місця. Але все ж це місце треба було захищати, завершивши сніданок ми очікували наступу, бо всерівно ворогам треба було використати останнє життя, яке їм надало РВС. Але і того не сталось. І ось крики Звіробоя» «…п`ять,чотири,три,два,один!» ознаменували нашу перемогу у Звитязі.
Раділи всі, стрибали, обіймались та фотографувались. Настрій піднісся до небес в одну мить і не полишає мене і до цих пір. Дійшовши до місця збору переможним маршем ми під величні крики «Слава!!!» завершили гру Звитяга.
Особисто мені все дуже сподобалось, пропускаю деякі, на мою особисту думку дуже цікаві дії РВС, все пройшло дуже на високому рівні. Особливо відзначити варто особливість командного складу нашої сотні, яке з цікавістю і розумінням відносилось до нашиї проступків.
Ось такі історія, на наступний рік теж їду, бо таке пропускати не можна.
Дякую за увагу, ваш ройовий Кравс.
