Вовча сотня, перемагай!

На столі легенько парує свіжозаварений “Грінфілд”, ноги зручно витягнуті на ліжку біля столу, улюблена музика навіжено тішить вуха, а на душі найофігенніші почуття зі всіх можливих: коктейль всеохоплюючого щастя, безбашенної ейфорії, чорнющого злорадства, бойового духу. І посмішка на всі 38. Цьогорічна Звитяга стала для мене найкращим табором за все організаційне життя і найкращою теренівкою. Такого задоволення я не отримував без перебільшення ніколи. Все було саме так, як я хотів, наче я написав сценарій, а за ним зняли фільм. Ця гра була для мене надпринципова, неймовірно важлива і обіцяла бути напруженою. Але про все по порядку.

День 1.

Ще з вечора все, що треба, спакував у наплечник, щоб зранку голова не боліла. Але не могла гра початися без того, щоб я десь чогось не провтикав(в даному випадку – щітку й зубну пасту), тому на місце збору довелося бігти. Тут почалися приємності, котрих надалі було все більше й більше. Побачив 2 своїх хороших друзів – Спецназа і Німого, котрих не бачив рівно рік. Народу наче не багато чекає, але поки зі всіма перевітаєшся, то встигнеш замахатися. За балачками та піснями дорога не зайняла багато часу і от ми прибули на місце, з котрого того року поверталися розбитими і переможеними. Я вже офіційно стаю бунчужним вовчої сотні і отримую перших людей під командування. До мене потрапило багато бійців, котрих я хотів у себе бачити, крім Лимана хіба, що невідомо як опинився у Псах. Відтак всі мої недоброзичливці і супротивники опинилися по той бік. Дуже навіть файний розклад! Так значно легше буде настроїти себе і людей на війну. Вийшли першими, довго шукали місце таборування. Врешті приютилися на гірці серед густої рослинності. З самого початку я дав собі слово, що згризу людей, але тиші і маскування досягну. Цю обіцянку я виконав. Розтаборувалися, окопалися, роздуплилися. Настроюю людей на м”ясо. Вирішив для себе: до біса лицарство і всі ці лицемірні понти, враховуючи значення гри всі засоби будуть хорошими! Війна так війна! Знайомимося і до кінця дня отримуємо пов”язки. А я єдину ніч, де хоч якось спав.

День 2. Початок гри.

Вже замахався ставити людей на кулаки через порушення тиші. Але заникалися ми добре. Люди такі цікаві, від найменшого паліва панікують і хочуть кричати алярм 🙂 Ну, цей етап ми проходили, стояння на кулаках і порція матів допомагає цього позбутися. Невдовзі через стійкових наш табір спалили розвідники Звіробоя і як камікадзе намагалися прорватися до нашого прапора. Мертві трохи потусили і забралися геть. Тепер легше, можна чекати нападу. Дочекалися. Ліс тріщить і ламається, Чорні пси йдуть. Десь там є знайомі обличчя, але кров вдарила мені у мозок і засліпила очі. Я хочу крові і скальпів (тобто червоних пов”язок:) Навіжені очі, вишкірені зуби, крики і мати. Ох і вираз обличчя у мене був, мабуть! В результаті кількахвилинного бою і того, як я дрючив людей з моїм бойовим порядком, перший бій ми виграли з рахунком всі їхні:27 наших. От лузери! Після бою я вирішив, що нічого не їстиму крім шоколаду і печива, поки не виграю теренівку. Ніч була неспокійна, розвідники їхні кілька разів піднімали нас на алярм, нелюди, хоча всі ці штучки я знав і лише добре знання картографії врятувало ту сотню від такої ж долі. Зате вночі ми відкрили наші таланти – радіо “Пес-FM” у виконанні Німого і Спецназа так смішило людей, що я майже силою загнав спати одних і заткнув інших. Спокійно, хлопці, будемо ржати з них після перемоги. За бажання тієї сотні не давати нам спати, до речі, радіо нагородило їх почесним титулом “Чорні пси – мокрі труси” 🙂

День 3.

З вечора наші з точністю до 400 метрів знайшли їхній табір. Відтак збираємося, вмикаємо мозок на першу передачу і в дорогу. Знаходимо ворожий табір. Гарно вони розташувалися біля річки, тут тобі протічна вода і все таке, зате комарів більше. А сотня їхня забилася в куточок біля щогли. Бідосі 🙂 Зараз ми вам допоможемо. Тут вже я свої емоції пускаю в посмішку, адресовану супротивникам, радісні воплі і крики на своїх, щоб стрій тримали. В атаку! Не кваплячись підходимо і починаємо валити їх. Мене висмикують зі строю і затаскують всередину. Тепер за настановами Грома: триматися хоч зубами до останнього. Ламали мене якісь дівчатка, щось верещали, спочатку вилили мені на голову 2 казани води, потім намагалися втоптати в землю, підняли за кітель так, що ледь не задушили. Їм, схоже, почало набридати, що я ніяк не перевертаюся, а потім гру наче зупинили. Наче бо з мого ракурсу було погано видно. Наді мнов усі стоять, Спірітус щось кричить. Я ловлю момент, коли всі ті, що мене ламали, дивляться не на мене і роблю відчайдушний ривок останньої надії до болота, пірнаю у нього по пояс, переходжу до своїх. За кілька хвилин гру відновили. Я, мокрий, трохи побитий, злий, курва, як дідько, знову керую моїми бійцями. В результаті наша сотня знову дала їм тягла, щоправда мене вбили, але втрати склали всього 8 чоловік проти 100 з лишнім у них. Як файно :)) Плюс ми забрали їхній прапор. Щоправда, вони сперли і наш, поки нас не було. Але про це ми дізналися щойно прийшли домів. Ну нічого. Тепер знаючи Вія я не ламав собі голову роздумами над новою тактикою бо знав: він сотню згризе, але йтиме на нас. Так що чекаємо. Вдень читаємо лекції, граємо, проводимо конкурс на найкращу кричалку про ворожу розвідку, яка так невміло маскується, що навіть з табору її було видно. Завдяки їй чота Пегаса отримує приз – згущик за кричалку “Звіробій, Звіробій, їдь додому, дупу грій!” 🙂 Ми стаємо лавою і гукаємо всі кричалки їхній розвідці, щоб не сумувала і запрошуємо всією сотнею на чай. Не прийшли.

День 4.

Ніч. Що 2 години нова чота стійкує, щоб не провтикати нападу. Люди сплять хто де. Я у неймовірній напрузі, серце калатає, мов навіжене. Людям не даю втикати жодної секунди. Довбаю Спецназа за стійкових, щоб перевіряв їх що 15 хвилин. Тиша, 4 вогнища. Грьобана кава, але виходу немає – я не можу кинути своїх людей і просрати гру! Трохи куняю. Майже вся сотня біля щогли. Майже зненацька нагло зчинився алярм – ворожа сотня йде! В темряві ніц не видно, світимо ліхтариками і бачимо все тих же Чорних псів. От вперті! Передаю свій ліхтарик котрійсь дівчині позаду і стаю знову гарматним м”ясом поряд з моїми бійцями. Воювати і помирати, якщо треба – тільки разом! Ворожа сотня хотіла грубо відтіснити нас до щогли і швидко забрати свій прапор. Було круто! Від їхнього тиску народ падає, я зависаю між шарами людей, наді мнов Скутер рже і я ржу, попутно здираючи з Арійця пов”язку, ледь не здираю ще одну зі свого ж, потім встаю і скеровую своїх добивати Псів. Виявилося: у намьот вони пробралися, але прапор свій не знайшли. Зер гут! А ще бачимо, що їх прийшло лиш 50 з чимось. Тобто половина ще десь тусує. Відповідно бойову тривогу не відміняємо, чекаємо. Хоча я на 90% був певен, що Вій якщо й нападе, то лиш зранку, але війна є війна, тому ніяких дій на випадок – все має бути під контролем!

Ранок злився із ніччю і попереднім днем. Чекаємо. Серце зійшло з котушок, калатає шалено, шукаю в когось заспокійливе, глибоко дихаю, ходжу по стійках, кляну ту команду на чому світ стоїть, що тягнуть час, гади. Аж ось за годину до кінця гри вони з”являються. На той час чисельно вони поступалися нам і бойовий дух у них був ніякий. Треба було їх добити рішуче, жорстко і швидко, щоб не встигли забрати прапор. Що ми і зробили, правда частина їхніх чомусь втекла, але перемога знову за нами. Мої бійці просто скаженіють, радіють, обіймаються, стрибають, кричать і розмахують руками. Я серед них, теж не стримую почуттів, волаю що є голосу “Вовча сотня”, обіймаю побратимів. Потім несподівано здіймаюся над землею. Це мої бійці підхопили мене і давай підкидати ледь не до вершечків дерев. Як це круто!!! Я почував себе так кльово, коли люди у мене вірять, вигукують моє псевдо і тричі “Слава!”. Заради таких моментів варто жити! Останній бій. Все. Кінець. Перемога, ПЕРЕМОГА, трясця вам усім, НАШААААА!!! Чекаємо до 10.02, останні 15 секунд відраховую. Все!

Далі море фоток, підписів на пов”язках своїх бійців і сотенному тотемі. Сотенне закриття, звіти чотових, мій звіт, визначення найкращих таборовика і таборовички. Промови Бойка і моя. Збираємо речі, рушаємо. Потім закриття офіційне, прощання з побратимами і роз”їзд домів.

Підсумок.

Я досягнув свого. Я задоволено злорадствую з поразки Чорних псів. Я відірвався. Я вбив усіх, кого хотів. Я показав, чого вартий у полі сам-на-сам, а не в канторному офісі чи в мережі. Ось вам мої характер і сила!

Подяки.

Бойко. Дякую за те, що дав мені зробити все так, як я хотів, і з розумінням ставився до моїх вимог. Ти найкращий сотенний!

Німий. З ким би я ще побалакав про “Ягдтигри” і Міхаеля Віттмана? А ще дякую за самовіддачу і здатність зі мною сперечатися.

Спецназ. Ми взяли з тобою реванш за минулий рік! Тепер ти на віки-вічні шеф по стійкам. Наші меганадійні стійки, що щоразу попереджали про напад – і твоя робота.  А ще дякую за атомний оптимізм і безжальність до супротивників. І куди ж діти твою і Німого заслуги у створенні і праці Пес-FM 🙂

Честер. Природжений розвідник і вояка. Спокійний і вмілий. Дякую за твої поради, вони були дуже корисними! Ти круто показав себе в бою, наступного року порвемо їх ще раз 🙂

Тарантул. Не дівчина, а динаміт! Що б я без тебе робив? :)) У такої на дорозі не ставай, бо змете. Хто ж вам винен, Пси? Дякую за турботу про моє фізичне і психічне здоров”я. Ну і за міцний сон у автобусі дорогою домів 🙂

Пегас. Просто дякую за те, що ти був разом зі мною. Ти мій брат по зброї, це наша третя Звитяга в одному окопі. Ми порвемо всіх!

Кабан, Бізон, Старий, Іванко, Ярема – мої найкращі стрільці, гроза Чорних псів, справжні воїни. Я вами пишаюся!!!

Ну й всі інші любі мої таборовики!!! Мені дуже приємно, що ви всі вірили у мене і довірилися мені. Сподіваюся, я вашу довіру виправдав, я старався! Ви – найкращі! Що б там не казав Бойко – без вас я був би ніхто і ніщо. Без ваших запалу і волі до перемоги, зневаги до болі і комарів, подолання недосипу і недоїдання, витримки тиску ворожої сотні та моїх навіжених воплів і стояння на кулаках ми не перемогли б!

Ми – сотня переможців! Ми досягли свого попри все, продемонстрували характер воїнів і незламну віру в перемогу.

Ми – “Вовча сотня”. Ми – перемогли!

Сотенний Сокіл