Спогади чотового Сірого

Нарешті я зібрався з думками і вирішив написати дуже розширені спогади про свою першу переможну Звитягу (надалі робитиму все можливе/неможливе щоб не останню) 
ПРОЛОГ
Отже поїхали…
Я не писатиму про те, як опинився в Вовчій Зграї, як на мене було покладено відповідальність за чоту – все це лірика і кулуарні моменти, які ніколи нікому не були цікаві.

День «Z»
6 травня

Розпочався звичний ранок кожного «луцького» звитяжця, який не їде сотні кілометрів заради гри. Існує думка, що через таку географічну ситуацію ми не цінуємо Звитягу – дурня, волинянам теж непросто.
«Зі старту – в кар’єр» Різка зміна звичної зони комфорту на улюблений терен – непроста річ, ми не маємо часу адаптуватися до гри в потягах, автобусах і тд.
Зібравши свій наплічник (так, як часу до того не було), одягнувши камуфляж і прикріпивши відзнаку проводу своєї сотні, я вирушив до місця збору.

Прибувши за славнозвісний головний корпус СНУ, зустрів своїх побратимів з Надніпрянщини, Рівненщини, Києва які були на місці збору вже декілька годин і дехто навіть вже розвідав прилеглі вулиці та проспекти. Пройде ще півгодини і вулиця оживе різними видами камуфляжу, наплічників та каріматів. В такі моменти ти заряджаєшся позитивом на всі 200%, адже пройти декілька метрів без того щоб не зустріти знайоме обличчя – неможливо. Десятки розмов, спогадів і це лише початок.
Та-да-дам… збір-розбір людей, по автобусах,по делегаціях, виїзд на терен, сотні поглядів на автобуси з людьми в камуфляжі і ми за 45 кілометрів від чотирьох днів гри.

Автобуси прибувають в Лопатень, і всі ці люди організовано пересуваються на поле де нас вже чекають декілька місцевих делегацій щоб відкрити гру.
Розпочинаєтсья поділ… такий необхідний, трагічний, небажаний та все ж. Делегації і стрільці розходяться, як гарячі пиріжки.
На мою долю припало командування другою чотою сотні Вовча Зграя.

Незнаю чому, але в цих воїнах я вбачав перемогу. Пізніше вони не один раз будуть зі мною пліч-о-пліч але це буде потім, зараз я вишиковую їх в одну лаву і назначаю ройових.
Перший рій цих сіромах очолив друг Бобер. Другий рій, який складався виключно з маневицької делегації, очолив друг Синиця (Минулого року з цією людиною ми вже зустрічалися в боях по одну сторону лісових масивів під проводом друга Серпня – нелегкий був час).
Почалися хвилини «дисципліни і порядку», «муштри і пояснень» час заряду і адаптації свіжих горлянок до розуміння «Хто ми? і чого нам тут треба?»

Настав час урочистого відкриття теренової гри «Звитяга 2017»…

Шиковані лави Вовків, Чортів, Махновців, важливі слова, «злети й падіння» (По падіннях… носіть головні убори, краще шоломи, якщо звісно збираєтесь падати – це універсально).
Поїхали далі..

Момент коли розгорнули наш прапор закарбується надовго. Для мене це дуже особливо, адже ті години котрі я провів разом з проводом у пошуку концепцій та ідей для символу були непрості. Пам’ятатиму як тупив мій ПК при розробці прапору, та нашого шеврон, та все було вже позаду, а тоді я стояв і на грудях в мене був вовк який разом зі мною був готовий до випробувань, бою, та боротьби за перемогу з тими Чортяками.
Жеребкування, стосовно того хто вийде першим з місця відкриття, було єдиним змаганням де ми були готові та хотіли віддати супротивнику першість – так воно й відбулося.
Після закінчення урочистостей сотням треба було зійтись у першому противостоянні – стінці на стінку.

Що й сталося. Декілька секунд після зіткнення і над місцем бою вже впевнено лунало – «Вовча Зграя!!!»

Чорти вишикуваною лавою виступили на терен. Я поглядом провів їх у ліс знаючи, що наступна зустріч може бути вже в бою. Згодом так і станеться.
Ми мали півгодини часу щоб погріти свої боки на теплому сонечку під жарти Махновців, гул розмов, сподівань перемоги та думки про погоду.

Час минув швидко і ліс зустрів нас пилом доріг котрі не бачили вологи та легеньким вітерцем.
Попереду буде ще 15 кілометрів лісу, комарів, доріг, болота і питань:
«-Сірий а довго ще??, а вже скоро??, а як далеко йти??»
Порада всім хто йтиме зі мною кудись.. окрім фраз «ще трохи», «пару хвилин», «та тут 100 метрів» і тд, я нічого не скажу. Знаю/незнаю скільки йти, відповідь буде одна.

Блукаючи по терену ми надибали нашого супротивника, який напевно вирішив перепочити перед розтаборуванням, непомітно відійшовши сотнею вбік ми прихопили загублену Чортами банку сала та банку згущика (це ж треба таку цінну річ на Звитязі загубити).
Обговоривши наші дії на польовій нараді проводу, вирішили йти на північ.

Знайомими стежами ми проходили до нового місця таборування.
«Минулоріч я вже був тут», – промайнуло в думках. Цими лісовими стежами Січовики Серпня, до складу яких входив я, йшли на бій з сотнею Шабля. Альтанка, яка стояла на прехресті біля вирубки, пам’ятала як минулої весни ройовий Сірий, вперше за своє теренове життя, зняв вісім пов’язок і втратив свою. Програшні були часи скажу вам, але цьогоріч я повернувся щоб все змінити.

Місце розтаборування зустріло нас вдячним гулом стрільців – «ну нарешті!», та радісною звісткою що в десяти метрах від табору є вода, яка цілком придатна до вживання, що досить важливо.
Застукали сокири, лопати…
Провід вирішив не втрачати час та оцінити своїх рекрутів, які пройшли випробування дорогою, методом показово-тренувальних боїв.
Таких гладіаторських сутичок, від новачків, я ще не бачив. Що дівчата, що хлопці показували себе на всі 100% – не минулося без невеличких травм, але де бої там і герої.
Минуло декілька годин, а табір вже був облаштований щоглою, на якій майорів наш прапор; кухнею, де наш Шеф-інтендант готував шедевр з макарон; навколо стояли намети, а на вирубці нас чекала ватра.

Як людина яка немає намета я підготувався вже з самого ранку. Ще в Луцьку зустрів своїх колєг, які потім «випадково» потрапили до мене в сотню, та з якими я мав честь ділити кров, багаття та їжу наступні 60 годин гри.
Дякую за те що приютили біженця, і не вигнали!

Ввечері зібравши сотню на ватру та взявши до рук теплу вечерю, помітив як навколо сотні витала камера. «Ці журналісти всюди знайдуть» – подумав, і за секунду знайшов поглядом головну бороду гри – друга Лучника. РВС в таборі накращий гість, адже це єдина фракція яка не веде проти тебе бойових дій.
Повернусь до ватри…
Слухав з уважністю кожного, адже за такими розмовами людина може розповісти про свої сильні сторони, а може й про слабкі. Все це натомість можна використати для формування однієї команди -злагодженого механізму, який буде йти до мети, а метою була перемога.
Ватра завершилась традиційним обрядом запуску іскри. Участь у якій я нажаль не взяв, адже стійкові доповіли про якусь активність у лісі коло табору. На замітку – гра на той час вже почалась і тому ми були готові до зустрічі.

День «Здобутків та перемог»
7 травня
«Хто Звитягу знає, той сон взутим зустрічає»* народна мудрість

«… Хлоп… і тиша… а навколо Махновці з косами стоять…»
Послухав легенди стійкових, дав команди ройовим, та відправився відпочити у намет. День обіцяв бути цікавим. Смачна вечеря навіювала на сон і я піддався. Насторожі залишились стійкові за табором, стійкові коло щогли, мої ноги та голова, яка готова була прийняти сигнал «АЛЯРМ!!!» у будь яку секунду. Поселись ми біля стежки, що вела від входу в табір до самої щогли. Для мене це був великий плюс, адже коли близько другої ночі залунав довгоочікуваний «АЛЯРМ!».
Я миттєво ретирувався до щогли, на шляху розпихаючи Махновців котрі мене не помітили.
Якась душа стрімко взлетівши до небес по стійкових та намагалась дістатися до найціннішого, що ми мали тоді. Декілька злагоджених рухів і разом з стрільцями ми опустили цього сміливця на грішну землю нашого табору.
Тим часом до щогли збігалась сотня… далі кругова оборона… ще одна знята з небес душа і от кінець.
Щогла намертво була оточена ланцюгами відбірних ліцеїстів з третьої чоти. Табір загудів першими враженнями про нічну сутичку, десь біля ватри зібралися Махновці і влаштували лемент.
Я радий був зустріти гру саме так…
З обіцянкою повернутись, чорні виходили з табору, а я повернувся до вже зарядженої сотні, адже такі моменти круто розганяють кров в жилах.
Наступними гостями тієї ночі мали бути Чорти та дощ – але вони не поспішали, тому й не завітали до нас за «гостинцями».

Ранок видався теплим. В казанках друга Тревора вже грівся сніданок, а тим часом на нараді проводу ми отримали відомості, від розвідки, про місце перебування табору Чортяк, та про те що Махновці також навідали їх серед ночі. Наступний план був очевидний – добре поїсти, і повними сил та енергії показати хто лісовий господар.
Окремо дам ремарку по сніданку…
Такої смачної гречки я не їв дуже давно. Страва у якій морква смаком нагадувала … м’ясо!
Так так – м’ясо, я не зійшов з розуму. Інтендант показав себе на висоті.

Вишикувані лави вовків були готові до бою. Ми вирушили..
Дорога до табору Чортів була не надто виснажлива, але саме місце для табору наші супротивники обрали розумно.

І ось ми вже в таборі. Збоку від нас розвіювалась ціль нашого візиту – попереду були ті кому ми кинули виклик. Формування бойової лави, заряди, випробування своїх ж людей на міцність – все було швидко і водночас повільно.
Я чув, як Чорти гукали «Смерть!» – «Гукали?!, ну то ми станемо виконувачами її волі!» подумалось тоді, бо ми ж хотіли лишень крові.
Лави зійшлись у герці. За декілька секунд бою я вже тримав в руках «життя» одного з Чортів. Ухиляючись від нав’язливої уваги дівчат супротивника, зав’язав бій з двома, добре сформованим, стрільцями сотенного Хмари. Було сутужно, поки не підійшла допомога. Результатом цієї маленької боротьби, серед великого бою, стали дві зірвані пов’язки супротивника і моя.
Я покинув бій, і очікував результату першого великого зіткнення двох сил. Декілька хвилин, щогла білих захиталась та впала. Прапор чортів у нас в руках.
Усі хто пам’ятає свою першу звитяжну перемогу зрозуміли б мене у цей момент. В ці секунди емоції переповнюють і думати про щось окрім тріумфу майже неможливо.

Зібравши живих стрільців, Соловейкно повів їх назад до табору, адже в нашому лігві залишався наш прапор. Я, разом з мертвими душами (не Гоголя), випросив у Чортів води, за що їм дякую.
Незважаючи на противостояння, я знав що по ту сторону лісових баррикад в мене також є побратими, і був дуже радий їх бачити у той момент, адже Звитяга залишась грою навіть при викриках слів «смерть» та «кров».

Наступну годину я провів на нараді РВС. На ній нам з Слоном стало відомо, що прапор нашої сотні вже в руках третьої сили, та ми знали що це відбудеться, тому не особливо перейнялись цим питанням.

Повернувшись в табір ми готувалися до прийому їжі, але розвідка доповіла про те що Чорти хочуть реваншу і вже зовісм скоро будуть у нас. Сталося це досить швидко.
Зібравши своїх стрільців я вибіг з табору в сторону місця збору, де вже зростала напруга. Не маючи часу на формування бойового порядку, ми прийняли бій. Важко сказати що стало причиною тієї поразки. Я дотримуюсь версії, що Чорти, внаслідок хорошої злагодженості і бажання реваншу після ранкової поразки дали нам тринди.

В результаті поразки в нас не було жодного прапору, що змусило нас активізувати себе та цілу сотню.
Було вирішено піти на аудієнцію до Махновців, щоб обговорити повернення нашого прапору. Разом з сотенним Слоном ми покинули табір і вирушили до табору чорних.
На півдорозі нас зустрів довгоочікуваний проливний дощ…

Діставшись до махновців ми почали перемовини, в ході яких було вирішено зібрати сотню для третього бою з білими задля того, щоб відволікти Чортів від щогли, поки Махновці викрадуть прапори. Залишалося лише дочекатися нашу Зграю і решту чорних. Я надовго запам’ятаю півгодинне перебирання тактик і стратегій, яке закінчилося фразою – «треба зараз дати тринди». Але «зараз» вже затягнулося. Під табором Хмари ми були вже майже в час мораторію.
Оперативно було вирішено піти разом з махновцями однією чотою до табору білих і провести там грандіозну диверсію. Зголосившись в чоту відбірних Вовків, я з другом Яром та Тревором відділилися від сотні і рушили разом з чорними в сторону табору.

Сутінки ховали червоно-чорні силуети у лісі. Але на маскування нам було байдуже. За метрів 200 від табору Чортів, залунало – «Батько Махно!!!».
Ми не видавали себе, тому присутність червоних у таборі запримітили лише тоді коли зблизька роздивился наші обличчя. Часу на споглядини було мало, табір закутав густий білий дим.
Вишикувавшись в бойову лаву ми стіною рушили на Чортів, які згрупувалися коло щогли.
В нас була ціль – відвести супротивника вбік і якомога довше стримувати його.
І ось лави зіткнулись. За декілька секунд я був деконспірований і переслідуваний.
Проникнувши в лави білих, почав розпихати їх і різні сторони. Місця було мало, навколо в повітрі витав дим.
Опинившись, після декількох вдалих розпихань, на землі, в ногах, єдине що я міг це відповідати, що я білий (рятувало мене декілька разів). Лежачи лицем до землі, я відчував своєю спиною всю кавалькаду яка творилась зверху.
В один прекрасний момент група бійців зверху перестала вірити в мою приналежність до їх команди і вирішила все ж побачити колір моєї пов’язки. Перевага та монополія на полі бою далась взнаки, тому мене досить швидко перевернули. Наді мною показалися знайомі силуети.
«- Та це ж червоний!» – сказав хтось з Махновців
«- Ні! – то Сірий!, Сірий ти чого лежиш, вставай ми перемогли!» – з такими словами зустріли мене стрільці моєї чоти після п’яти хвилин цього напруженного бою.
Піднявшись, я помітив вже пусту щоглу та веселі обличчя знайомих мені Махновців.
Зараз я сміливо можу заявити що це був найкрутіший бій з усіх пройдених баталій до того.
Далі були перекрикування місцевих «амазонок» які просто пищали від захвату (такий бій, як тут без емоцій), кількасекундний голосовий батл який перейшов в танцювальний.
Ми повернулись до щогли, яку Махновці мали бажання конфіскувати. Віддаю належне інженерній думці Чортів, але такі хлопці як Махновці довго з щоглою не бавляться.
Оточивши її, під запальний крик «рубай!», один з чорних за допомогою сокири зламав щоглу білих.
Справу закінчено – час додому.
Під шквальні овації ми вийшли з табору де вирішили пісумувати втрати і перегрупуватися. І от саме в цей момент я вдруге був приємно здивований. З нашої чоти без пов’язок було лише шестеро стрільців. В чорних, з їх слів, лише один. Ці числа приємно тішили.

На дорозі ми розійшлись з махновцями в різні сторони, та перед тим виявилось що нашого прапору немає ні, в чорних, ні в нас. Ситуація неоднозначна, та в нас залишався вибір повернутися до білих і ще раз передивитися чи не залишилося нічого в таборі.
Екстренно порадившись було вирішено взяти провідника і повернутися до Чортів.
Очоливши групу з шести бійців ми повернулися в хащі. Підходячи до табору білих я знав що опору, як такого, не буде, але очікував хоча б реакцію на проникнення.
Зайшовши в табір, впевненим кроком просувався до щогли паралельно оцінюючи стан навколо. Прапору ніде не було. Вже в центрі табору, біля залишків щогли, я почув як моїх стрільців було викрито.
Кожен з нас знав, що треба було робити в наступній ситуації. Ми грали відкрито..
«Червоні в таборі!» – гукнув я, привернувши увагу. Вийшов сотенний Хмара, з наказу якого нас напоїли водою та вказали нам дорогу додому. Звучить смішно та все було в рамках нейтральної приязності. (це лише гра, і кожен це знав)
Вийшовши з табору ми заблудили та все ж вибрались на дорогу. Вже тоді стало зрозуміло що при шаленому вирі подій в нас не вистачає одного стрільця який залишився в таборі Чортів.
Без ліхтариків і телефонів (так, так – в жодного з нас не було нічого) ми рушили в сторону табору, щоб зв’язатися з Чортами для узгодження дій щодо повернення «блудного сина» нашої сотні.

День «Хоробрих сердець та холодних думок»
8 травня

Діставшись нашого табору, вже вночі, стало відомо, що наш стрілець вирушив в сторону РВС і нам залишається дочекатися дзвінка щоб вирушити до місця та зустрітити його. Але пройде ще три години, і я вирушу на його пошуки. Виснажені разом з хлопцями, ми пропустимо дискотеку в нас в таборі яку організовували чорні і повлягаємось спати десь о п’ятій. На пошуки друга Білого вирушить друг Шева.
Не мине 15 хвилин, як я почую «Білого знайшли». Хлопака з пригодами та все ж дівстався до табору. Свою історію він розповість нам потім…

Прокинувшись вранці було вирішено добре попоїсти і повторити успіх минулого дня. Хоч ми й знали що в Чортів з прапорами теж не дуже, там ми хотіли розігрітися.
Вранці до нас прийшла чорна делегація, яка принесла нам білий прапор. Сенсу в данний момент від нього не було ніякого, адже ми могли його втратити, вийшовши з табору на бій, як потім і трапиться.
Після сніданку сотня швидким темпом покинула табір. Забігши до РВС, я взнав про початок мораторію до щоденної наради. Тому нам треба було вирушити на нараду, а сотні влаштувати перепочинок у лісі на час мораторію (під дощем звісно – це ж Звитяга)

На нараді виявилось, що наш прапор був переданий на РВС і за нього оголошено бій – «Хоробре СЕРДЦЕ» (Без Мела Гібсона в головній ролі), який мав відбутися о 16:00.
Особливістю такого бою є те, що він проводиться у полі за участю повністю усієї сотні, окрім серйозно травмованих. Два сотенні погодили умови бою і нарада закінчилась.

Ми повернули сотню до табору, щоб там «зарядити» її згущиком та чаєм і морально підвести до найвидатнішої битви цієї Звитяги. В голові досі витав смак тріумфу, після вечірнього бою в таборі Чортів, а тому мені і тим хто був там залишилось лише повторити успіх. Замаскувавши прапор супротивника ми рушили на поле.

Сотня з реактивною швидкістю дісталась місця бою, де на невеличкій щоглі висів наш прапор. Хороший психологічний прийом – візуалізована ціль, яка змушує діяти.

Провід пошикував сотню і ми почали заряджати. Різноманітніть кричалок зашкалювала та в одну секунду я згадав, що вже давно мріяв зарядити на широкий загал…
«Ave Maria – Deus Vult!!!» – хто мене знає, зрозуміє…
Дякую сотні, що підхопила і підтримала, сподіваюсь є відео цього моменту.

Нарешті ми дочекалися Чортів які вишикувалися навпроти нас. Почалося формування бойових лав. Навколо витав густий дим, яскраво палали фаєра в руках Соловейка та Яра.
Решта проводу морально та фізично випробовувала нашу грізну стіну на міць.
Лави почали рух одна на одну. Після сходження важко згадати, що робив і як діяв. Під час цього бою я працював на інстинктах. Комусь допоміг, когось втримав, та всервіно себе не вберіг.
Відійшовши вбік, помітив що білих пов’язок вже майже немає та натомість на полі виднілись чорні силуети. Махновці… подумалось. Хто впаде під натиском останнім, того й перемога…
І ось на полі залишись лише червоні і чорні пов’язки. В кого була перемога я вже зрозумів, та мене все ж цікавило офіційне рішення РВС щодо бою.
Дві сотні були повністю «знищені» та рішення було все ж в нашу користь. Останніми хто чинив опір були Вовки, тому перемога була за нами.
Прапор в руках сотенного Слона та знову ж знайомі хвилини тріумфу.

Після бою ми попрямували до табору, де нас чекала звістка про те що прапор білих викрадений. Для нас, в той момент, важливим було повернення нашого прапору, який знову гордо зайняв місце на щоглі по центру табору.
Тим часом було прийнято рішення про ще одну нараду РВС о 22:00 на якій варто було обговорити питання останього дня.

Посмакувавши смачним пловом від шеф-інтенданта та рою «бадьорих сочків», ми з сотенним вирушили на збір, але незадовго виходу стало відомо що махновці і чота Чортів вже біля нас.
За законами Звитяжної шляхетності, ми зустріли всю цю делегацію і повели до нас на бій.
Вишикувавши лави по табору та біля щогли, бій було розпочато. Обравши вже знайому мені тактику Махновці пішли в наступ. Зав’язавши бій з чорними я неуспішно ретирувався до складу «спостерігачів» за боєм. Бій був програний. Повторити такий ж успіх, який вдався нам з махновцями у таборі Хмари не вийшло, та Чорти показали себе з сильної сторони. Наш прапор перейшов у руки третьої сили.
Попереду була нарада і остання ніч на терені Звитяги.

День «Перемоги» або «Пімсти смерть Великих лицарів»
9 травня

Без жодного прапору в таборі, ми знову були готові відпочити, щоб вранці завдати вирішальний удар. Та супротивник знав про це, тому вночі до нас навідався «білий батько Махно» який дивився в якесь там вікно… що його й виказало.
Спокійно спавши в наметі, я чув як комусь, очевидно для якихось нагальних потреб, був необіхдний ліхтарик. Нічна скупість Вовків була очевидна. Чим, напевно, образила «білого Махна» який згодом покинув наш табір. Опісля нами було вирішено при повернені неістинного махновця видати йому ліхтарик і тринди, та схоже він втомився від нашої неуважності і більше не прийшов.

Ранок видався сонячним і ми чекали доповідей своєї розвідки про місце перенесення табору.

Раптом залунав загальний збір. Я отримав наказ оперативно вирушати до табору махновців.
Ранковий марафон по дорозі (яку, доречі, бачив вдруге в своєму житті) швидко привів мене до перехрестя на якому мене вже чекала розвідка супротивника. Тікати було нікуди та людська перевага вирішила сутичку не в мою користь. І от я сидів на тому місці звідки починався мій тріумфальний похід на табір Хмари і думав про наступний перебіг гри. Та якийсь шум зколихнув повітря. Помітив як розвідка Чортів рвонула в сторону звідки я прийшов. За декілька секунд, на дорозі, з’явилися лави Вовків десь в трьохсот метрах від мене.
Тим часом ряди Чортів попрямували в напрямку лісового «Гуляйполя»…
Так як змінювати своє місце положення я не мав права – зустрічати лави своєї сотні, котрі проходили мимо мене, довелось в якості живого духа. Вимагав двох речей: перемоги та помсти..
Відбувши мораторій прив’язаності я вирушив за сотнями. РВС не було, тому хоча б своєю присутністю вирішив вберегти дерева від пошкоджень лобами гравців.
Згодом я зустрів сотні які шикувалися серед дерев для вирішального бою.
Певно найгірше, що могло трапитися зі мною, вже трапилося – зустрічати останній бій Звитяги в якості душі напівспостерігача було не весело (у звязку з заангажованістю я мовчки оберігав дерева).
Лави зійшлись, розпочався початок кінця…

Спостерігаючи збоку я не маю що написати про цей бій. Не відчув від нього нічого, адже свою пов’язку втратив. Вовки перемогли… за мене помстились хлопці з ліцею…
Всередині грало відчуття перемоги, адже до кінця залишалося не так багато часу. Подякувавши за бій супротивнику, як загально так і особисто тим кого знали, ми рушили в табір.
По дорозі сотенний Слон отримав відомості про те що наша розвідка знайшла новий табір білих де на щоглі тихо витав прапор Чортів і зараз він вже, як трофей, прямує до нас.
Ця звістка ще дужче підняла бойовий настрій сотні і ми швидким кроком дісталися місця таборування.
О 12:00 – в момент кінця гри, Вовки вже були вдома з впевненою перемогою.
Емоції переповнювали, адже це була моя перша звитяжна перемога.. наша перемога, як сотні.. перемога однієї великої родини – Вовчої Зграї!

Далі були збирання наметів, прибирання, фото на пам’ять, тріумфальне розпиття соку і шлях на місце де все починалося…

Яким же легким був мій наплічник і шлях назад, незважаючи на мозоляки в чоботях.

Як титуловані господарі лісу ми прибули на поле де нас вже чекали Чорти та Махновці.
Останні елементи, круті фото, потасовки з чорними, салюти цукерок і нарешті закриття.

Мудрі слова, які підводили риску у цій грі були аж ніяк не лишніми.
Оголошення перможців, нагородження кращих таборовиків. Друга Шеву я добре запам’ятав, адже саме він ходив зі мною в бій разом з махновцями у табір чортів, він виводив нас звідти, і саме він чітко керував відведеним йому роєм з ліцею, за що йому моя повага.

І ось теренову гру «Звитяга -2017» було урочисто закрито.
Від тогобула щира радість та водночас хотілося продовжити цю запеклу боротьбу – та все має свій час.
Останні «прощальні» заряди для впевненості, що ми справжні Вовки, і кров яку ми хотіли цілу гру – це наша перемога.
Далі розхід по автобусах. Секунди прощань, обіймів (сліз не побачив), дороги автобусів по цілій Україні котрі везли в своїх салонах живі історії молоді, яка не профукала свій чотирьохденний вікенд і полоні урбану.

ЕПІЛОГ
В автобусі…
На моєму рукаві гордо виднівся вовк, а в голові я промотував моменти які ніяк не хотілося забути.

Зі Звитяги чотовий Сірий повернувся в рідний Луцьк, як на іншу планету… кам’яні джунглі ну що ж тут сказати – це інша історія…

А зараз по подяках… без особистостей…
Дякую команді Національний Альянс, за організацію теренової гри «Звитяга 2017»
Я гордий бути серед Вас!
Дякую проводу сотні Вовча Зграя! Ми вовки, ми хочемо крові – дякую за гру, дякую за перемогу!
Дякую проводу сотні Лісові Чорти! Чим важча перепона на шляху до мети, тим цінніша вона.
Дякую Махновцям за невиспані ночі, а особливо за бій другого дня – ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ!
Дякую комадні РВС і спостерігачів – ваша робота важлива для кожного гравця.
Подяка медикам! Вірю у ваш професіоналізм, не шкодую що на собі його не випробував.
Подяка усій сотні Вовча Зграя, усій великій вовчій родині – РАЗОМ МИ СИЛА!
Подяка усій сотні Лісові Чорти – гідний супротивник, з яким за щастя було зійтись в бою!
Подяка побратимам по різні сторони лісових масивів – НІЩО НЕ ЗУПИНИТЬ ІДЕЮ, ЧАС ЯКОЇ НАСТАВ!
Подяка тим хто не відноситься до вищеперелічених списків!

Пам’ятатиму довго…
* Бій в таборі Чортів разом з махновцями – там залишив свій голос.
* Знайому «потилицю» з якою співав «Ліру», а потім разом отримував і видавав «тринди» ворогам.
* Людину яка приютила мене на ці чотири дні – не кожен може витримати друга Сірого.
* «Он червоний! – Ні то Сірий!! – тримай його!!»
* Рій “Бадьорих сочків”
Може що забув – все не втримаєш…

Нас єднає одна Ідея…
Вчора Звитяга гартувала і єднала тих хто сьогодні боронить нашу країну від ворога.
Сьогодні ми вишколюємося у лісах, і тим самим допомагаємо один одному, адже хто як не побратим найкраще вкаже на твою слабку сторону, та зможе прикрити тебе в тяжку хвилину.
Пам’ятайте Звитяга лише гра – справжнє життя вже зараз!
Слава Україні! – Героям слава!
Слава Нації! – Смерть ворогам!

This entry was posted in Некатегоризовано. Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × чотири =